Читати книгу - "Непосидючі покійнички"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Спасибі, можна не продовжувати, у мене багата уява і достатній життєвий досвід.
— От і добре. Мені теж не треба пояснювати, звідки у вас виникла підозра, що машину мого сина кинула під вантажівку чиясь зла воля, а не дивний збіг обставин. Якщо вам пощастить знайти того, хто це зробив, до суду йому не дожити. Зекономимо державі трохи коштів. Тільки не треба мене переконувати, що помста — то голі емоції, а закон — то все! Я не буду сам бруднити руки.
— Я розумію. Світ не без добрих людей, не без однокласників, однокурсників чи однополчан.
Відставник запропонував перекурити на лавочці і вже більше нічого не казав і не питав. Тільки зітхнув насамкінець:
— Отаке життя, юначе. Ростив хлопця, ростив! Все зробив, навіть оте місце роботи, можна сказати, власним тілом зігрів. І на тобі! Як хто наврочив.
Таки дочекався! Я не тяг за язика ані його, ані маму математика, ані смішного фізрука. Всі вони, не змовляючись, сказали одне і те саме.
Я йшов вузенькою вуличкою вниз на Старонаводницьку до трамвая і думав: що, крім незрозумілої, безпричинної смерті, об’єднує всі три жертви? В конспекті рудого Віктора було ще кілька описів. Але я вирішив, що для початку досить і трьох епізодів. Можливо, потім, коли я не знайду спільних знайомих чи взагалі спільних ниточок. Тоді, звичайно, можна буде розширити коло. Але доведеться йти на уклін до Старого, бо я зі своєю самодіяльністю тут не впораюсь. А Старий, як завжди, не стане мене слухати і запитає, чи знайшов я нарешті той клятий пістолет, бо якщо я завтра не покладу цю пукавку йому на стіл, то він знайде її особисто і встромить по руків’я одному зарозумілому старшому інспектору у те місце, котрим нормальні люди сідають на стілець, а деякі філософи — думають.
— Сирота, ти знайшов нарешті той клятий пістолет? — кричав Старий у трубку так, що у мене мембрану вигинало. Потягло ж мене подзвонити в Управу з телефону-автомату на зупинці. Знайшов час виявляти службове завзяття! А Старий розвивав тему так голосно, що почали озиратися люди, котрі трамвая чекали.
— Даю тобі добу, ти чув? Якщо ти не покладеш мені його на стіл завтра, то я розкопаю цю плювачку сам, але тоді… ти мене чуєш, Сирота? Тоді я згодую тобі всі патрони і посаджу на гарячу електроплитку. Нехай я і сам при цьому оглухну, але декому буде наука.
Що ж, його реакцію я більш-менш передбачив. Окрім фіналу. Слід було пам’ятати, що наш Старий у своїх обіцянках двічі не повторюється. Доведеться завтра побігати, а поки що мотнутися в Управу і нарешті привести до пуття оті трикляті виписки: хто і коли у ці дні бавився казенним малокаліберним пістолетом.
Я доїхав трамваєм до Будинку офіцерів, аби звідти за звичкою форсованим кроком пройтися через Хрещатик до Управи з короткою зупинкою в кав’ярні. Мій марш-кидок ледь не обірвався рівно за два квартали.
Я мусив зупинитися на розі Кірова і Карла Лібкнехта. Загалом це тиха вуличка, котра імені Карла, але сьогодні машини вилітали — як з гнізда. І всім було ніколи. Я стояв на самому краю тротуару і гортав записник зі своїми нотатками, коли раптом хтось сильно пхнув мене в плечі — прямо на проїжджу частину. У мене вистачило хисту негайно випустити блокнот і у відчайдушному кидку через голову викотитися з-під коліс «Волги». Проте, радіти було завчасно, бо ледь я зірвався на ноги, як зрозумів, що від «Жигулів» з другого ряду вже не відкрутитися. Якимсь чудом я підстрибнув з місця вгору, гепнувся на капот, прилип до лобового скла — на щастя, не розбив! — потім сковзнув таки по даху і майже красиво завершив політ на дорогу позаду машини.
Я навіть не образився, коли обидва водії дружно плюнули в моє службове посвідчення, котре я, лежачи, розгорнув перед ними тремтячими руками. Потім вони допомогли мені підвестись, а мені не хотілося вставати. Асфальт був такий м’який, теплий і навіть лагідний. Водій «Жигулів», молодий хлопець, намагався встромити цигарку в зуби, але це у нього не виходило. Шофер з «Волги», десь удвічі старший за мене, відвів мене на тротуар і лише там ввічливо поцікавився:
— Вам що… гнота в очко встромили?
— Що ви бачили?
— Як ви пролетіли перед моїм бампером, наче вас хтось у спину пхав.
— А крім цього?
— Хіба мало? Їду, нікого не чіпаю, не порушую, бачу краєм ока — наче інтелігентна людина стоїть на тротуарі і щось читає. Думаю — він же під колеса не полізе, дочекається зеленого…
— І що?
— Ще мало? Я через ваш політ буду сьогодні до ранку кричати уві сні так, що сусіди стукатимуть у стінку.
Тим часом водій «Москвича» впорався нарешті з цигаркою і підійшов ближче. Я з надією глянув на нього:
— А ви щось помітили? Крім мене…
— Може, щось там і було, крім вас. Але ви ж своїм багажником мені весь пейзаж перекрили. Давайте я вас краще підвезу до роботи, бо ви щось сьогодні задуже розліталися.
— Погода льотна… а взагалі — спасибі. І вибачайте. Робота у нас така. Але я краще
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Непосидючі покійнички», після закриття браузера.