Читати книгу - "Останнє літо"

вона, втупившись у стінку, задумливо качала по скатерті м’якушку хліба. Потім сказала рівним голосом:

— Розкажи мені докладно все, як це було, як він застрелився. Все хочу тебе спитати про це, та ніяк не зважусь. А зараз оце зважилась. «Виходить, усе-таки сказав їй, за язик його хтось сіпав! — невдоволено подумав Синцов про Артем’єва. — А втім, чого не скажеш жінці, з якою живеш? Настала хвилина і сказав».

Вона просила докладно, а йому здавалося, що саме цього й не треба: куди і як стрілився Козирєв і який вигляд мав після того? Застрелився, то й застрелився. Про таке чим менше розповідати, тим краще.

Розповівши, як вони знайшли Козирєва там, у лісі під Бобруйськом, і як він, гадаючи, що це німці, стріляв по них, а потім вистрелив у себе, Синцов не сказав їй більш ні про які подробиці. Не сказав і про своє поранення. «Мабуть, уже знає про це безглуздя від Павла, а коли не знає, то навіщо їй знати».

Надя мовчала. Потім промовила, дивлячись на стінку:

— В одному лише була перед ним винна: вийшла за нього заміж, кохаючи його менше, ніж він хотів. А більше ні в чому не була винна. І чекала його з війни так, що, коли це правда, як пишуть у віршах, чеканням можна врятувати, врятувала б. Але все це дурниці! — додала вона глухо.

І, одірвавши нарешті погляд від стіни, подивилась на Синцова похмурими, вологими очима. «Справді, дурниці», — з якоюсь розсудливою легкістю подумав Синцов. Він спочатку піддався її похмурому тонові, а коли вона сказала про себе «чекала з війни», раптом подумав: «Навіщо вона так? Коли чекала? І скільки?

Адже все це сталося вже на сьомий день війни…» «Справді, дурниці», — подумки повторив він з непримиренністю людини, яка прожила на війні три роки і знала, почім ківш лиха, якщо це справді лихо, а не розмови про нього.

Але Надя не помітила зміни в його настрої і вела далі, вже не до речі, говорила тим же похмурим тоном, який тепер здавався йому фальшивим:

— Коли визволять ті краї, поїду шукати його могилу.

Не заспокоюсь, поки не знайду. Єдиний обов’язок, котрий лишився за мною. Більше я йому нічого не винна. А це винна.

— А хіба тебе не повідомили тоді, де його поховали?

— Ні. Мені тоді подзвонили, що він загинув, і сказали, що вирішено поховати його в Москві, що вже поставили труну на машину, призначили супровід і повезли. А ті виявились такою сволотою, що не довезли, покинули. Я ще їх розшукаю!

— Чому сволотою? Навіщо так говорити? — сказав Синцов. — Можливо, загинули десь по дорозі разом з машиною під бомбами. Ти, видно, не уявляєш, що тоді на дорогах творилося. Люди, мабуть, загинули, а ти їх сволотою обзиваєш. Навіщо так?

Все, що вона тепер говорила, дратувало його, і йому хотілося перечити. Здавалося б, гірші слова вислухав від неї спокійно: і про те, що зраджує Павла, і про те, що дивиться на це, як на неминуче. Слухав і не сперечався: хай вам біс, вирішуйте самі! А от зараз, коли заговорила про того свого Козирєва, який давно загинув, раптом вразила якась неправда в її словах. Стало соромно за неї перед тією загиблою тоді людиною і перед усіма тими, хто загинув тоді, і взагалі перед тим часом. «Сволота, труни не довезли», «Я ще їх розшукаю…»!

Знайшла про що думати, згадуючи той час!

— Гімнастерка моя не висохла?

— Зараз погляну. — Надя вийшла з кімнати й повернулася з його гімнастеркою. — Можеш надівати.

Але перед тим як віддати йому в руки, затримала.

І, вказавши пальцем на його нашивки за поранення, спитала:

— Мені Павло казав про Козирєва, що він поранив тебе, коли ви хотіли його врятувати. Це правда?

Синцов кивнув і взявся за гімнастерку, але Надя все ще тримала її.

— Коли зопалу сказала тобі про ці нашивки, потім відчула, що ляпнула дурне: одна ж через нього, так?

«Нічого ти тоді дурного не сказала, — подумав Синцов. — А зараз от говориш дурниці, щось із себе корчиш».

— Він міг тебе вбити, — задумливо промовила Надя.

— Поговоримо про щось інше! — Синцов забрав гімнастерку. — Міг убити, міг і не вбити! А може, навпаки, врятував? Звідки ти знаєш? Коли б я не потрапив до госпіталю, можливо, мене саме тоді й убили б? Якщо на війні почнеш докопуватись, чому, через кого, від чого, хто живий і хто вмер, психом станеш.

Кажучи все це, він надів гімнастерку, пішов по ремінь і портупею до передпокою і повернувся назад.

— А от про ці нашивки часом думаєш: краще б їх не вводили, щоб і на запитання не відповідати, і самому менше згадувати. Що в цьому хорошого?

— Бачу, ти вже зібрався, — сказала Надя, збита з пантелику його тоном. — Але все-таки, як тепер полюбляють говорити, ми з тобою росіяни. Давай вип’ємо ще по одній, по останній. А то дороги не буде.

— Дорога буде! Далі фронту ніде не дінусь! — усміхнувся Синцов. — Коли б тільки дощ завтра не пішов. Бо тоді й справді останні п’ятдесят кілометрів буде не дорога, а мука.

Він налив чарки собі й Наді і підчепив виделкою де товщий шматочок ковбаси. Вони цокнулись і випили.

— Подзвони мені завтра вранці, якщо не одержиш «блискавки».

— Добре, — сказав Синцов. — Якщо не одержу, подзвоню. — І раптом згадав: — А як же з твоїм листом Павлові?

— Не буду йому писати.

— Як це не будеш?

— Нема настрою. Побачиш — розкажи про мене.

— Можу не зразу побачити.

— Нічого, сам тебе знайде. Він же знає, що ти в мене був. Знайде, не турбуйся, — повторила Надя, усвідомлюючи свою владу над Павлом. Це покоробило Синцова. — Коли б сіла сьогодні писати, мучилася б, як краще набрехати про себе, щоб спокійно жив,