Читати книгу - "Останнє літо"

не хвилювався. І перед тобою було б незручно, що ти повезеш такого листа. А на словах що схочеш, те й скажи. Твоя справа. «Ох і зухвала ж ти, — подумав Синцов з якимось навіть здивуванням перед рішучістю цієї жінки звалити все — і правду і неправду — на його плечі. — І зухвала, і обачна — все разом! Майже певна: не скажу її чоловікові нічого про те, чого він не повинен знати. І це так. Справді, не скажу».

— Дзвони про телеграму. Одержиш чи не одержиш, все одно дзвони, — сказала Надя. — Якщо після десятої, подзвони на роботу.

Вона відірвала ріжок від газети, що лежала на столі, написала на ньому телефон і подала Синцову.

— Здивований, що працюю?

— Ні, чому ж? — Синцову стало незручно, що він і справді здивувався з цього.

— Нічого, не ти перший. А я вже давно працюю.

— Ким?

Надя засміялась:

— На це нелегко відповісти. Якщо двома словами, — я «палочка-виручалочка». В театрі працюю, — додала вона серйозно. — Завідувала костюмерною, була адміністратором, ролі на машинці друкувала. Робила все, що просили. Чоловіка вбито, мамочка в евакуації, а я — тварина суспільна. На початку війни пішла туди з нудьги, а потім звикла. Останнім часом перейшла в помрежи.

— Що це означає? — Синцов мало тямив у театральному житті.

— А це той, хто веде виставу. Хіба тебе не дивує, що всі актори завжди вчасно виходять і йдуть зі сцени, і за сценою стріляють вчасно, і вчасно море шумить, і собаки вчасно гавкають… Так от усе це я!

Як тільки Надя почала розповідати про театр, Синцов раптом збагнув, хто був той хлопець, котрого він виставив за двері, про якого вона говорила так, ніби його не можна було не знати.

Ну звичайно ж, він знав цю людину з кількох ролей у кіно ще до війни і тепер, під час війни. То був дуже хороший артист, принаймні Синцову він подобався. А дивне, ніби вицвіле волосся, що заважало зразу впізнати його, мабуть, пофарбоване для зйомок у якомусь новому фільмі. «От накоїв би лиха, коли б йому руку зламав», — з запізнілою тривогою подумав Синцов. Подумав без злоби, бо при своєму доброму ставленні до Артем’єва не міг співчувати йому до кінця. «За що боровся, на те й напоровся». Але одразу ж, виправдовуючи Павла, подумав: «А що ж йому робити, коли кохає її?»

І згадав обличчя артиста, як той стояв на порозі й дивився на Надю. «А може, й цей кохає?»

— Виходить, Павло так і не сказав тобі, що я працюю? — спитала Надя.

— Ні, не казав.

— Бо для нього це байдуже. Він і на фронті сміявся, коли я казала, що піду до нього в друкарки. І даремно. І все інше встигала б, що йому треба, — вона всміхнулась, — і чудовою друкаркою була б. У мене золоті руки. Суща правда! В разі чого, прогодую себе. — Вона знову всміхнулась, кивнувши на обідній стіл: — Хоч це, звісно, не на мою карточку і не на мою зарплату. Але, між іншим, і не на його атестат. Рештки колишньої розкоші. Ще й досі, як Козирєвій, дають щомісяця ліміт по твердих цінах. І від колишньої поліклініки поки що не відкріпили. І мамочку та інших родичів підгодовую, і ліки, коли вони хворіють, дістаю. Павло сердиться на мене, що прізвища не змінила. Даремно. Коли вийшла за нього заміж, десь там не похвалили за це, вважали, що мала б ще у вдовах походити. Але не так і розгнівались, щоб позбавити життєвих благ. Користуюсь поки що. Смачна була ковбаска?

— Непогана.

— Бачиш, як добре. А то б хвіст оселедця або, в кращому разі, вінегрет.

— Обійшлися б і тим.

— Звичайно, обійшлися б. Не дадуть — не повішусь. Тільки мамочка і родичі страшенно на мене за це розсердяться. Гаразд. Пора прощатися. Поцілувати тебе на прощання після всього можна? Хай бог боронить тебе від лиха, як наші театральні бабусі кажуть…

І вона, із серйозним, навіть трагічним обличчям, перехрестила Синцова.

Спускаючись сходами, він чув, як Надя все ще стоїть там, нагорі, в тиші, біля відчинених дверей. У всьому цьому прощанні було щось таке, що знову роздратувало його проти неї. Прощалась так, ніби свічку за тебе в церкві ставила, сама в те не вірячи. «Тепер попам знов добре живеться, знову свічками торгують», — уже виходячи на вулицю, подумав він з ворожістю хлопчиська, що виріс у дитячому будинку.

Розділ одинадцятий

Бог не оборонив Синцова од лиха.

Прокинувшись о п’ятій ранку, вік пішки прийшов з гуртожитку при комендатурі на телеграф, сподіваючись повернутися до того, як водій прижене відремонтованого віліса.

У віконце «До запитання» простяг посвідчення дівчині, що спала, впавши обличчям на стіл. Не тій, що була в перші рази, коли він заходив учора вдень, і не тій, що була останнього разу, коли він зайшов уже пізно ввечері від Наді, а новій, третій. Вона важко прокинулась і, взявши в нього посвідчення, почала перебирати пачку листів і телеграм. Перебрала всю її від початку до кінця, зажмурилась, протерла очі й стала перебирати знову. На цей раз знайшла. Остання телеграма в пачці, виявляється, була для нього. Все-таки він домігся свого, діждався своєї біди!

Він стояв біля віконця і вже вкотре перечитував телеграму, поки хтось не торкнув його за плече:

— Відступіть од віконця, товаришу військовий.

Синцов відступив, ще двічі перечитав телеграму, не те щоб не розумів її — що ж тут незрозумілого — а не міг звикнути до того, що вона існує.

У телеграмі після адреси стояло: «Пологи передчасні Вірочка померла листи одержали Таня двадцять шостого виписалась двадцять восьмого вилетіла армію заборонила писати хотіла сказати сама Овсянникова».

Він одійшов від стойки і, пошукавши очима, де можна б сісти, мало нб