Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

Мама ополудні взяла муку, яйця, бідончик молока та й пішла до хресної пекти паску, а брат із сестрою тут же шмигнули в лісопосадку пускати «ковбочки» — так називалися сигнальні ракети, які сільські дітлахи вимінювали в аеродромної обслуги за вкрадені в батьків, дядьків та старших братів цигарки.

І ось у густих сутінках я гордо виїжджаю на трасу, додаю швидкості й легко долаю п’ять кілометрів до сусіднього села. Зупиняюся біля Міськової брами й починаю свистіти. У хаті світиться, але Місько, напевно, не тільки глухий, але ще й дурний на всю голову: свищи-не-свищи — не чує, сигналь-не-сигналь — не розуміє! Нарешті на ґанок виходить Міськова мама. Нібито до криниці, хоч виливає добрих пів відра води на грядку — і вже аж тоді починає крутити корбу.

— Вуйно Маланко! — кричу я до неї. — Місько дома?

— Дома, лиха бідо, дома!

— Скажіть, що я його чекаю, нехай вийде!

— Місько спить!

— Аякже, він у вас лягає разом із курми! Ще лиш сонце зайшло, а Місько вже спить!

— Ми нині город посадили, наробилися до розпуки!

— Ми теж город садили й паску пекли, але в нас ще ніхто не ліг спати, — і знову зачинаю відчайдушно свистіти.

Як добре, що я цієї «премудрості» навчилася від сусідських хлопців ще в дошкільному віці. Тепер свистом можна й когось налякати, і подати знак про свою присутність.

— Що ти робиш, заразо, усіх псів розтривожила! — кричить вуйна Маланка.

— Буду свистіти, поки ваш Місько не вийде!

— А холера ясна на твою голову! Я зараз пса спущу!

— А я його переїду! Будете мати каліку! Міську! — вже не свистом, а криком гукаю свого обранця.

Хлопець з’являється на ґанку, але далі не йде. Він у новенькому, ще ні разу не вдяганому костюмі, бо на груди Міськові звисає білий прямокутний цінник. Це одяг для випускного вечора у восьмому класі. Мама подбала про любого синочка; а я буду ще в бабиній спідниці-плісе із кнопками-затрасками від верху до низу — мама так і сказала. Та ще й Ліля підсобила: заявила, що в цій же спідниці й сама через п’ять років піде на випускний. Аякже! Сестрі пошиють таке вечірнє кремове плаття з букетиками троянд, що вся школа ахне.

— Ти чого з ліжка встав? — накидається на сина вуйна Маланка. — І з якого це дива ти в новий костюм убрався? Таж іще треба холоші в ньому підрізати й підрубити!

Але Місько прямує до хвіртки.

— Ти куди? — перехоплює його мати. — Міську, не підходи до неї! Це страшна дівка! Не сідай на той мотоцикл, синочку!

Я все прекрасно розумію. І те, що хлопцеві теж дуже подобаюся, адже лиш тому він і нацупив на себе досі не вбираний і ще не підігнаний випускний костюм. І що не буде Місько до мене приходити вечорами, як це роблять інші сільські хлопці, котрі вже мають коханих дівчат, — теж розумію. Таж без маминого дозволу він і кроку сам не ступить. І що вуйна Маланка ще довго не випускатиме сина з-під свого крила, надто довго!.. Й досі не випускає. І торгує Місько на базарі жіночою білизною, жартівливо припрошуючи молодичок: «Панталони від Сталлоне! Купуйте, остання пара!».

— Міську, ти дурний! А ще, Міську, ти маминою цицькою пахнеш! Аж сюди чути! Попшикайся одеколоном! А дівчата кажуть, що ти нездалий, чуєш, Міську! — з розпачу вигукую я найобразливіші для хлопця слова.

Вуйна Маланка хапає в руки якусь ломаку. Тисну на газ і на всій можливій швидкості зриваюся з місця, виїжджаю на трасу й лечу додому. З обох боків гостинця — густі лісопосадки, а далі поля й поля. Наді мною — нічне, блискуче від тисячі тисяч зірок небо. На ньому ані хмаринки. Нема ні крила, ні ангела. Онде якась зірка покотилася й полетіла через усе небо довжелезною дугою. Цвіркуни в траві несамовитіють: отже, надовго настане гарна погода! Десь поблизу з хащів несміливо озивається соловейко, на той щебіт із села відгукується ще один, мабуть, старший за віком, бо його тьохкання — вже віртуозніше, з багатьма «колінцями». Зустрічні машини перемикають далеке світло на ближнє. Я їм несамовито сигналю. Сльози двома потоками течуть по моїх щоках. Ну чому я така нещаслива? Чому мене ніхто не любить? Чому досі не маю хлопця, навіть такого нікудишнього, як оцей дурний Місько? Чому?!

Так не повинно бути! Але так є.

XI

На випускний вечір у восьмому класі мої батьки йти відмовилися. А щоб не виглядати серед однокласників сиротою, я не пішла також. Добре, що цю справу вдалося залагодити ще до того, як у класі почали збирати гроші, бо я знову мала би ті ж проблеми, що й колись зі смородиною. Спочатку мама заявила, що на мій випускний піде лиш тато, бо вона не хоче. Я стала канючити, щоб мені купили якесь пристойне плаття, адже міські однокласниці вже позамовляли собі довгі вечірні сукні, — але мої аргументи розізлили маму не на жарт:

— Пани! Замість того, щоби грошенята на купочку скласти, финдоряться! На їжі економлять, а убйори скуповують — сиплють грішми направо й наліво! Запам’ятай: скаче сите черево, а не писані рукави!

— Мамо, я між однокласниками в бабиній плісованій спідниці буду подібна на жебрачку!

— То й не йди на той випускний! Хіба це обов’язково? У мене от колись ніякого випускного не було — і нічого, не вмерла!

Рішення не йти на випускний вечір мене й справді більше влаштовувало, аніж з’являтися на ньому, щоб лишень осоромитися. Коли ж про це довідалася наша Аліна Веніамінівна, то чомусь тільки полегшено зітхнула:

— Слава Богу! Без одного Василя обійдеться весілля! Характеристику я тобі напишу скоріше, ще до випускного, як і тим хлопцям, що вирішили йти вчитися в ПТУ.

— Коли можна прийти за документами? — спитала я.

— Та не бійся, нікуди не пропаде