Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

декому це не сподобається. Але саме ця «темна» сторона великою мірою відтінює, увиразнює подвиг тих, хто не зламався. А зрада... Хіба ми не бачили її у масових виявах під час подій у Криму, на Донбасі? Хіба не зачаїлася вона тут і там у різних структурах на всіх рівнях? Хіба мало московської агентури серед силовиків, у різних ешелонах влади? Серед тих, з ким ми дихаємо одним повітрям. Знаєте, мені постійно надходять листи на цю тему. У тому числі і з Донбасу. Не знаю, де люди беруть мій телефон, емейл... Не втримаюся, щоб не прочитати вам sms-лист прямо з телефона. Він мені вчора надійшов від донеччанина, котрий, звісно, й імені свого не назвав. Ось він... послухайте дослівно. Як то кажуть, орфографію зберігаю: «Василь Миколайович, ви створили шедевр! Я буду перечитувати ваш роман ще декілька разів. Ви надали можливість поринути у страшні часи для України, це бентежить серце, насамперед тому, що зараз коло моєї хати вже майже п’ять років бігають шміраки. Я був на ямє три рази. Після побиття дванадцять годин не міг звільнити малу потребу. З пакетом на головє я розповідав їм, як люблю новороссию, біля моєї довбешки то зліва, то справа клацав ПМ. Піт стікав мені в очі і тепер я агент МГБ ДНР. В мене є псевдо та зобов’язання мовчати, обіцяли п’ятнадцять років за розголошення. Звичайно, це все умовно, та хай тепер знайдуть мене. Минуло стільки років, але ця чума не згасає і пре на нашу землю. В місті Донецьк 70% людей замінилися на кацапів! Я вже нічого не можу змінити. Вибачте за довге смс. Ви митець. Слава Україні!» Ось бачите, маю і таких читачів на Донбасі. І радію їхньому глибокому прочитанню роману. Виходить, головне в «Трощі» — не зрада... Але декого ця лінія відступництва справді зачепила боляче, мовляв, навіщо було показувати так детально негативний бік боротьби. Дехто сприймає зрадництво, яке переслідувало нас упродовж усієї історії, заледве не як національну рису характеру. Ні і ще раз ні! Нещодавно я їздив до Литви на запрошення лісових братів. Знаєте, хто це такі. Литовські повстанці, котрі теж воювали проти совітів у 40—50-х роках, їх там жменька лишилася живих. Зустрівся з Йонасом Свілайнісом на псевдо Лютас, тобто Лев, йому 98 років. Живе одинаком на хуторі далеко від людей і сам собі дає раду. Так ось Лютас каже, що його схопили в 47-му через зраду рідного брата. Я довго спілкувався з Йонасом Канджьонісом, псевдо Біда, йому 92 роки. Теж живе сам в однокімнатній квартирі в містечку Анікщяй. Канджьоніс показав у лісі свою криївку. Його схопили 1954 року через зраду побратима по зброї. І взагалі ці старі вояки кажуть, що якби не зрада, вони протрималися б у лісах ще ціле десятиріччя.

— Не просили вас написати роман про лісових братів?

— Була така розмова...

— І що ви на це?

— Я сказав, що треба знати литовську мову... А взагалі зібрав там стільки цікавого матеріалу, почув стільки драматичних історій, що варто над цим подумати. Литовці питають, коли знов приїду...

— Як на мене, роман «Троща» насамперед про переможний характер українського воїна, здатного пройти через найважчі випробування. Про людину, здатну вийти переможцем із самісінького пекла. І та атмосфера суцільної недовіри, підозр, запроданства лише підносить у наших очах світлий образ вояка Місяця. У неймовірно тяжких умовах він не тільки залишився вірним присязі, але й зберіг у собі непощерблені почуття побратимства, національний гонор, віру у справедливість своєї боротьби і перемогу української справи.

— Так, тут яскравим прообразом для мене був Кривоніс, Мирослав Симчич. Другий часовий план роману, тобто період, коли герой після двадцятип’ятирічного ув’язнення в московських концтаборах виходить на волю, взагалі списаний з біографії Кривоноса. Йому, як і всім в’язням-бандерівцям, заборонили повертатися в рідні краї. На схід, бандьора, на схід! Симчич обрав Запоріжжя. Його манив козацький край, манила Хортиця, і він вірив, що знайде там бодай відголоски давньої слави і волі. Реальність виявилася набагато жорстокішою, ніж уявлялося. Він довго не міг знайти роботи, не мав прописки, не мав, де прихилити голову. Та нарешті його взяли до цеху ремонту металоплавильних печей. Робота була пекельною, а тут іще КГБ не дає спокою. Його хотіли спекатися, і кагебісти організували в запорізькій газеті статейку де розписали, який Симчич бандюга і зарізяка. Ну і всі ці заяложені штампи про бандерівців: руки по лікті в крові, дітей в криниці кидали, активістів вішали, комсомолок ґвалтували. Приходить Симчич у свій цех, а всі роботяги на нього якось так скоса поглядають, з цікавістю, але нічичирк. Вони то бачили, що цей чоловік якийсь не такий — не п’є, не курить, але ж не знали, що йому цього правник націоналіста не дозволяє. Думали, якийсь штунда чи що, бо на слабого не показує. Аж виходить — живий бандерівець! Матінко рідна!.. Ну поглядали, мовчали, коли це раптом у роздягальні підходить до нього перший сміливець і пошепки так питає: «Дєд, ето правда, шо ти комуністов рєзал пачкамі? Дай п’ять!» Ну, і пішло, і поїхало. Відтоді роботяги почали ставитися до Симчича з такою повагою, що навіть у складчину збудували йому невеличку дачу на Дніпрі. Ось вам козацький дух, ось та стихія, що прокинулася у цих спролетаризованих, зросійщених українцях. Симчич-Кривоніс, крім усього, талановитий читач. Він розповідав мені, як у перерві між боями жадібно читав «Мазепу» Богдана Лепкого, так, що іноді й поїсти не встигав. Я цей епізод використав, змальовуючи ще один світлий образ — підпільника Сірка. Вони йдуть на завдання, і Місяць чує, як у Сірковій голові гомонить Полтавська битва. Ці хлопці добре знали українську історію, були закохані в козаччину, а повстанський досвід Холодного Яру, як я вже казав, увійшов у плоть і кров УПА. Чому україножери здійняли такий галас довкола «Чорного Ворона»? Тому що вони трактували повстанську боротьбу як чисто західноукраїнське явище. Цю сторінку нашої історії неможливо було приховати, бо ще живі її свідки й учасники. І всі ці табачники-колісніченки верзли нісенітниці, мовляв, там, у Західній Україні, і люди не такі, заледве не австріяки, і воювали вони за німців, і казна-що. А ось тут, у Центральній і Східній Україні, люди зустріли радянську владу з хлібом-сіллю. Цинічна брехня. Повстанський спротив 1917—20-х років минулого сторіччя і подвиг УПА — це дві ланки єдиної боротьби єдиного народу проти московського загарбника. Тому спершу з’явилися «Залишенець», «Маруся», а потім