Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

їсть, таке було гасло. Твердою рукою режим покінчив з політиканством, і ми рушили в майбутнє, перестали бути бідною і слаборозвинутою країною і зробилися процвітаючою і дисциплінованою. Таким був офіційний дискурс. Утім, всередині ми були хворою країною. Всередині, Каміло, я також була хвора: гризлася своїм сином, що втік, зниклим Торіто і тим, що мала би бути сліпою, щоб не бачити хистке становище моїх працівників і службовців, переляканих і збіднілих.

Ми привчилися тримати язик на припоні, уникати певних тем, не привертати до себе уваги і дотримуватися правил. Звикли навіть до комендантської години, яка тривала п’ятнадцять років, бо через неї шалапутні чоловіки і норовливі підлітки мусили вертатися додому рано. Значно зменшилася злочинність. Злочини чинила держава, але ходити вулицями і спати уночі можна було, не остерігаючись, що нападуть звичайні правопорушники. То були важкі часи для робітників, які не мали прав і могли бути звільнені в одну мить: було багато безробітних, справжній рай для підприємців. Добробут небагатьох досягався великим соціальним коштом. Економічний підйом тривав кілька років, а потім з тріском обвалився. Якийсь час ми були предметом заздрощів наших сусідів і улюбленцями Сполучених Штатів. Говорять про корупцію, яку зараз називають «незаконним збагаченням», але за диктатури воно було законним. Ми з Хосе Антоніо заробили багато грошей, і я цього не соромлюся, бо ми не вчинили жодного злочину, лише скористалися можливостями, які нам випали. Військові були всюди і брали свою мзду: їм треба було платити, таке було правило.

У Хосе Антоніо стався серцевий напад, і він відлежувався вдома, де його доглядала міс Тейлор, але досі очолював наші підприємства. Він знав пів Сакраменто, мав сотні друзів, його любили і поважали. Його досвід і зв’язки були незамінними для отримання контрактів і позичок, але всю роботу робили Антон Кусанович і я. Ми намагалися якнайкраще обходитися з нашими людьми, але мусили знизити витрати, аби витримувати жорстку конкуренцію на ринку.

— Принаймні вони мають роботу, і ми поводимося з ними гідно, Віолето, — нагадував мені Антон.

Зберігати баланс між справедливістю, жалістю і корисливістю настільки було мені не до шмиги, що я умовила Хосе Антоніо продати нашу частку у виробництві модульних будинків Антонові — так мій брат міг би прожити свої останні роки у мирі та спокої, а я могла б зайнятись чимось іншим. То був ідеальний момент, щоб торгувати нерухомістю і займатись іншим бізнесом. Багато людей спродувалися за безцінь, виїжджаючи за кордон — одних висилали, інші ненавиділи режим чи шукали деінде кращі економічні можливості. Можна було купувати дешево і продавати дорого — саме таким було гасло мого батька.

Я перебралася в столицю, де ринок житла і комерційної нерухомості був різноманітніший та цікавіший, ніж у провінції. Справи у мене йшли добре. Пропозицій було багато, я вміла вибирати і торгуватися: купувала нерухомість, розташовану в добрих районах, навіть якщо вона була в поганому стані, оновлювала її та продавала із суттєвим зиском. Невдовзі я стала експертом у будівництві, капітальному ремонті, дизайні інтер’єрів і банківських позичках: саме це є основою того, що ти, Каміло, називаєш моїм багатством, хоча вживати цей термін щодо мене є безглуздям. Мої статки є жалюгідними, якщо порівнювати з тим, що нажили інші в ті часи у цілком неморальний спосіб. Тепер вони є мільярдерами.

Тебе гляділа Етельвіна, бо ти ще був замалий, щоб віддати тебе у школу Сан Іґнасіо, яка була найкращою в країні попри те, що була католицькою. Ця добра жінка і я так тебе балували, що будь-яка інша дитина на твоєму місці була би егоїстичним і нечемним монстром, але ти був чарівним. Я усвідомлювала, що занедбала своїх дітей, коли вони були малими, і поставила собі за мету уникнути цього з моїм внуком. Влаштовувала все так, щоби проводити з тобою якомога більше часу, допомагала тобі з домашніми завданнями, разом з Етельвіною ми ходили на всі твої спортивні змагання і театральні вистави, які були жахливими, проводили канікули у Санта-Кларі, де Факунда частувала нас найкращими смаколиками своєї кухні. Тобі лишалося лише поїхати у США до Роя, цього чоловіка з купою таємниць.

Помешкання, в якому ми жили багато років, було з тих давніх, яких не торкнулися сучасні віяння, які зменшили простір, впровадили холод скла і строгість сталі. Розташовувалось воно навпроти Японського парку: я купила його задешево, бо той квартал вийшов з моди, хоча там досі залишалися розкішні особняки і кілька посольств, і продала його за добрі гроші, бо на його місці мали спорудити тридцятиповерхову вежу. На схилах пагорбів виростали схожі на фортеці вілли скоробагатьків, оточені високими мурами, які охоронялись вівчарками, тоді як середній клас і торгівля розміщувалися там, де жили ми. Браму нашого дому удень і вночі пильнували два люб’язні портьє, брати-­близнюки Сепульведа, настільки схожі між собою, що неможливо було розрізнити, хто з них зараз чергує. Наше помешкання займало увесь третій поверх: коридори були такими широкими і довгими, що ти навчився у них їздити на велосипеді. Там відчувався дух занепалої знаті: високі стелі, паркетна підлога і гранчасте скло — все це нагадувало мені великий дім з камеліями, де я народилася.

Попервах помешкання було надто просторим для Етельвіни, мене і малюка, але через кілька місяців до нас переїхали Хосе Антоніо і міс Тейлор: у брата й далі було погано із серцем, а в Сакраменто він не міг отримати такого ж лікування, як у столичній Англійській клініці, куди його раз у раз доводилось поспіхом везти. Прибував він туди напівмертвий, і його щоразу якимось дивом воскрешали. Вони обидвоє ненавиділи галас, смог і рух великого міста, тому виходили кудись нечасто; пристрастилися до телесеріалів, які разом з ними щодня дивилися Етельвіна й ти. В чотири роки ти вже був обізнаний з найжорстокішими людськими пристрастями і міг з мексиканським акцентом повторити найбільш скабрезні діалоги. Я не могла дочекатися, коли мій внук досягне того віку, щоби піти до школи і трохи розширити свій горизонт.

То були найсуворіші роки диктатури, коли влада зміцнювалася при допомозі насильства, та, якщо не брати до уваги жахливої непевності щодо долі Хуана Мартіна, для нашої маленької родини то був відносно добрий час. Я могла допомагати моєму братові у його старості, поновила тісну дружбу, яка пов’язала мене в юності з міс Тейлор, і сповна насолодилася дитинством свого внука.

Етельвіна вела господарство без мого втручання, бо хатні справи мене ніколи не цікавили; вона розпоряджалася щоденними видатками і наглядала за двома служницями, від яких вимагала носити уніформу.