Читати книгу - "Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде"

В◦тому місці трясовина була щільною і — якби ступити на неї — могла засмоктати. Дівчинці кинули мотузку, але вона навіть не спробувала її зловити; тоді їй крикнули, щоб вона вхопилася за мотузку, Асусена простягнула руку й спробувала поворухнутися, але занурилася ще глибше. Рольф лишив свою сумку й решту спорядження, а тоді просунувся трохи вперед, розповідаючи в мікрофон асистента, що тут холодно й трупи вже почали розкладатися.

— Як тебе звати? — запитав він дівчинку, й та назвала своє ім’я квітки. — Не ворушись, Асусено, — велів їй Рольф Карле й заговорив до неї, не замислюючись над тим, що каже, просто, щоб відволікти, а тим часом повільно просуваючись по пояс у багнюці.

Наблизитися до неї звідти було неможливо, тому він відступив та обійшов місцину, шукаючи безпечнішого ґрунту. Коли нарешті опинився біля дівчинки, взяв мотузку та обв’язав малу під пахвами, щоб її могли підняти над болотом. Тоді посміхнувся їй тією усмішкою, від якої його очі робляться маленькими, а лице дитячим, і запевнив дівчинку, що все буде добре й зараз її витягнуть. Знаками наказав комусь тягти, але щойно мотузка напнулася, дівчинка закричала. Зробили нову спробу, і над тванню з’явилися її плечі й рученята, але зрушити її далі було неможливо: болото міцно тримало Асусену. Хтось припустив, що, ноги дівчинки, мабуть, застрягли в руїнах її власної оселі, й Асусена гукнула, що її тримають не лише уламки, а й руки братика та сестрички, що вчепилися в неї.

— Не турбуйся, ми витягнемо тебе звідси, — пообіцяв Рольф.

Попри перешкоди в ефірі, я завважила, що його голос уривається, й відчула себе трохи ближчою до нього. Дівчинка мовчки глянула на Рольфа.

У перші години Рольф Карле вичерпав усю свою вигадливість, намагаючись її врятувати. Він пустив у хід дрючки й мотузки, однак кожне смикання завдавало полонянці нестерпного болю. Йому спало на думку зв’язати дрючки, але й це не дало бажаного результату, і Рольф відкинув цю ідею. Йому вдалося залучити двох солдатів: якийсь час ті допомагали Рольфові, але потім пішли, бо чимало інших жертв волали про допомогу. Дівчинка не могла рухатися й ледве дихала, проте не впадала у відчай, мовби якесь успадковане від прабатьків смирення дозволяло їй прозирати власну долю. А◦от журналіст був готовий кинути виклик смерті. Йому передали автомобільну шину, й він напнув її на дівчинку, як рятувальний круг, потім примостив поблизу ковбані дошку, щоб спиратися на неї. Оскільки уламки не можна було ворушити всліпу, пару разів пірнув, аби розвідати це пекло, але виринав із безнадійним видом, весь у твані, випльовуючи камінці. Рольф збагнув, що потрібен насос, аби відсмоктати воду, й попросив передати це по радіозв’язку, але йому відповіли, що немає транспорту і насос привезуть хіба що завтра вранці.

— Ми не можемо чекати так довго! — обурився Рольф Карле, але в тому безладі не було нікого, хто◦б увійшов у його становище. Збігло ще чимало годин, перш ніж він зрозумів, що час зупинився і дійсність зазнала непоправних змін.

Якийсь військовий лікар наблизився, щоб оглянути дітей, і підтвердив, що серце Асусени працює добре, і якщо вона не переохолодиться занадто, то витримає ніч.

— Наберися терпіння, Асусено, завтра привезуть насос, — спробував утішити її Рольф Карле.

— Не кидай мене саму, — попросила вона.

— Авжеж, не кину.

Їм принесли каву, і він — по ковточку — напоїв дівчинку. Гарячий напій підбадьорив її, й вона почала розповідати про своє коротке життя, родину, школу й про те, яким був цей куток світу до того, як вибухнув вулкан. Їй було тринадцять років, і вона ніколи не виїздила за межі свого села. Охоплений передчасним оптимізмом журналіст вирішив, що все скінчиться добре, привезуть насос, висмокчуть воду, приберуть уламки, й Асусену доправлять гелікоптером до якоїсь лікарні, де дівчинка швидко одужає, а він зможе провідувати її й приносити їй подарунки. Він подумав, що в її віці дівчата вже не бавляться ляльками, але не знав, що могло◦б їй сподобатися, може, платтячко. «Я погано знаю жінок», — виснував журналіст, і це його потішило, бо жінок у житті він мав чимало, але жодна не вдавалася з ним до таких подробиць. Щоб згаяти час, почав розповідати про свої журналістські подорожі й пригоди, а коли спогади вичерпалися, прикликав на допомогу уяву й став вигадувати усяку всячину, яка могла розважити Асусену. Та час від часу засинала на якусь мить, але Рольф не вмовкав, щоб дівчинка в темряві знала, що він тут, і щоб подолати відчуття непевності.

Ніч виявилася нескінченною.

За багато миль звідти я бачила на екрані Рольфа Карле й дівчинку. Не в силах чекати вдома я поїхала до національного телебачення, де не раз сиділа з ним цілими ночами, редагуючи програми. Так я була ближче до нього й могла взнати, чим він жив у ці три вирішальних дні. Я зверталася до всіх поважних осіб, до сенаторів і генералів, до посла Сполучених Штатів і президента нафтової компанії, благаючи про насос, щоб висмоктати твань, але отримала тільки непевні обіцянки. Тоді я негайно почала повторювати прохання через радіо й телебачення, сподіваючись, що хтось відгукнеться. Між дзвінками бігала до апаратної, щоб не пропустити зображення, яке час від часу надходило через супутниковий зв’язок разом із новими подробицями. Поки журналісти відбирали для випуску новин найбільш вражаючі кадри, я шукала ті з них, де були знайома ковбаня й Асусена. Екран зводив катастрофу до однієї площини й підкреслював жахливу відстань, що відділяла мене від Рольфа Карле, але я була з ним, страждання дівчинки боліли мені, як і йому, я відчувала той самий розпач, ту саму безпорадність. Не маючи змоги зв’язатися з ним, вирішила вдатися до фантастичного способу й зосередитися так, щоб досягти його силою думки й підбадьорити. Я відчувала то неймовірний, але марний підйом сил, то невимовну тугу і тоді ударялася в сльози, а часом мене змагала втома і виникало відчуття, що я спостерігаю через телескоп світло померлої мільйон років тому зірки.

У першому ранковому випуску новин я вздріла пекло, де у водах нових, утворених за одну ніч розталим снігом річок плавали трупи людей і тварин. З твані витикалися крони окремих дерев і дзвіниця церкви — чимало людей знайшли там прихисток і терпляче чекали на рятувальників. Сотні солдатів і волонтерів із цивільної оборони намагалися зрушити з місця уламки, шукаючи серед них живих людей, а довгі шереги привидів у лахмітті стояли в черзі за мискою бульйону. Радіоканали повідомляли, що їм безперестану телефонують родини, готові надати притулок осиротілим дітям. Бракувало питної води, бензину