Читати книгу - "Холодний Яр"

краще буде, як козаки не будуть знати «офіційно», від нас, що ворог на фронтах перемагає. Щоб не упали повстанці духом. Андрій мотнув головою:

— Ні, побратиме! Я взяв газету, до кишені — перечитаю її своїм кіннотчикам. Візьми й ти одну для 1-го куреня... Обдурювати не маємо потреби. Треба пояснити людям, що вага боротьби переноситься на українське село, на повстанців. Зруйнуємо ворогові запілля — поставимо хрест на його перемоги...

Підчас вечері член повстанкому — Юхим Ільченко, приніс отаманові зразок відозви написаної Дігтярем. Довга, нудна, патетична... їхала на соціальних «нутах» не кидаючи вогню в національне серце. Ільченко, запихаючись картоплею з салом оповідає, що захрип переконуючи Дігтяра, що відозву треба переробити і скоротити. Мусить піти до друкарні сам отаман, бо інакше ніхто Дігтяря не «переконає». Отаман підсуває до мене два великі, дрібно списані аркуші.

— На, Юрко, скороти та додай трохи «перцю» — тобі то удається...

Перекреслюю усі Дігтяреві нарікання на партію большевиків та обіцянки «землі й волі» в українській республіці. До залишених кільканадцяти рядків історії — додаю кільканадцять нових, що їх зрештою можна було уняти в одному рядку: бий москалів — рятуй Україну і свою хату!

По вечері, отаман з Чорнотою і Отаманенком ідуть до друкарні. Ми, удвох з Ільченком — йдемо перейтися. Виходимо на беріг. Тясмин, відбиваючи зорі, тихо поплескує, як поплескував і за часів Святослава та Хмельницького. Йдемо берегом розмовляючи, мимоволі прислухуючись до шелесту комишів у плавнях, хоч і знаємо, що дороги для ворога там нема. Ільченко — колишній «большевик»-коцурівець, минулого року, як командир куреня червоного Чигиринського полку бився з українською армією під Проскуровом і Волочиском. Хлоп твердий і рішучий. Як уроженець Чигирина — горячий патріот цього міста. Як «правдивий» українець — непоправний мрійник. Переконує мене, що столицю Української Держави — треба перенести із Києва до Чигирина, бо тут, власне — «пуп» України. Тясмин треба буде поглибити, щоб могли заходити пароплави із Дніпра. На Дорошенковій горі стоятиме величний палац уряду... Довколишні села стануть козацькими станицями з постійним родовим несенням військової служби на місці... У Мотриному манастирі буде школа козацьких старшин для цілої округи, тільки... черниць треба перевести на острів до Медведівського манастиря, а ченців із нього — до ліса.

Над Тясмином, поблизу будинків, співає розмістившись на зложених деревах група міських дівчат. Ільченко вітається із знайомими. Сідаємо на зрубані черемхи і зав’язуємо розмову. Дівчата оповідають свої переживання з багатого на події минулого року. Оповідають мені про випадок, що я про нього вже загально чув. Коли відступали червоні й наближалися денікінці — увійшов до Чигирина кінний денікінський загін. Усі в московській офіцерській одіжі з золоченими пагонами, відзнаками... Стали коло земської управи і зав’язали розмову з міщанами. Чигиринців — цікавих новинки — зібралася ціла юрба: мужчини, жінки, діти... Офіцери у розмовах «вішали псів» на червону армію та комуністів, вихвалювали денікінське військо та уряд, ідею «єдіной нєдєлімой Росії»... «Єдіною нєдєлімою» Чигиринці зовсім не захоплювалися, ну а большевиків, звичайно лаяли. Хто по щирості, а хто — щоб «приподобатися» новій владі. Нараз старший офіцер подав команду. Загін оточив юрбу і загнав її вихопленими шаблями до великої салі в управі. «Офіцери» — то був передягнений загін большевицької Чека. Ставши на дверях із ручними кулеметами, чекісти відкрили з них вогонь по юрбі. Коли всі попадали один на одного — «офіцери» почали ходити по трупах, ранених і живих та пробивати кожного зокрема шаблею. Скінчивши «роботу» сіли на коні і утекли через міст на Черкаси.

Дівчина, що сиділа притулившись до мене плечем і уважно слухала оповідання товаришок — здрігнулася.

— Боже! Я до смерти не забуду того... Зойки... крики... Діти верещать... Попадали усі, — на мене стара Білинська упала — куля попала їй в голову... Кров із неї тече мені на обличчя, забігає в уста, а я із страху не можу ворухнутися... Бачу — іде... пробиває шаблею... Приклав шаблю до грудей нашій Зіні, що впала поруч мене... Та бідна вхопилася рученятами за клинок і кричить до мене: рятуй Марусю!.. Як забрали потім мертву до дому — руки геть порізані були...

Помимо всього баченого і пережитого — у мене пробіг поза шкірою мороз.

— То сестра ваша була?

— Так. Вісім років мала... Пішла зо мною подивитися на денікінців...

— Ну, а якже ви?... Багато вас вирятувалося?..

— Я одна. До мене підійшов той «офіцер», проколов спочатку шаблею ту мертву жінку, що половиною тіла лежала на мені, потім пхнув збоку мене у груди... Я чула як шабля затрималася і сковзнула по ребрі... Хотіла крикнути і не могла... Думав певно, що мертва і не колов удруге, — пішов дальше. А я так лежала мов камінна, аж поки не прийшли люди і не почали виносити... Аж маму побачила — тоді прийшла до себе...

Товаришка, що сиділа коло моєї сусідки, чуло обняла її.

Розтяв, проклятий, персь надвоє... Так і не зрослася... Відхилила рукою крайчик вирізу марусіної блюзки:

Покажи, Марусю, зверху, — соромиться не маєш чого...

Маруся квапливо затулила виріз і відвернувшись — ковтнула сльози... Зрозумівши її — перевожу розмову на іншу тему. Її, молоду і гарну — боліло те інтимне «каліцтво»...

Попращавшись з дівчатами вертаємося до міста. Табор на площі вже спав, лише де-не-де було чутно тиху розмову. Заглянувши до свойого сірого, розшукую «штаб куреня». Отаман Петренко спав на розстеленій на землі киреї, з сідлом замісць подушки. Поруч була розстелена бурка Чорноти з моїм сідлом у головах. Здогадуюся, що то мій суворий побратим приготовив «постіль» для мене. Але-ж бо бурка була у нього одна — могла і йому придатися. Йду до кінної сотні. Андрій сидів на кулеметній тачанці — коло нього гурток козаків. Слухали оповідання Гуцуляка, як він бурлачив із галицької армії до денікінців, від них до большевиків, а від тих до Холодного Яру. Вилажу на тачанку з другого боку.

— Ти нащо бурку мені свою постелив — сам на чому будеш спати?

— Іди лягай — не журися. Я спати не буду — треба з роз’їздами порядкувати... Ті, що виступили із Чигирина, можуть сюди вернутися, тай з Побережжя може чорт яку частину наднести...

Посидівши кілька хвилин іду спати. Під ранок стало холодно. Прокинувшись не міг уже заснути. Захопивши бурку — йду до Чорноти. Сидів на тій самій тачанці. Поруч розкладали козаки вогнище. За Тясмином вже сіріло.

Андрій наказав бунчужному вислати зміну роз’їздів, та