Читати книгу - "Холодний Яр"

поки ще зміна виїхала — роз’їзд Гуцуляка, що був висланий на крюківський тракт — привів підводу з чотирма червоноармійцями. Їхали до Чигирина...

Білобрисі кацапчуки оповіли, що вони із тієї бриґади, яка була вчора у Чигирині. Запаливши Стецівку, бригада пішла на Семигірря і погналася за повстанцями в степ. Не догнавши — заночувала у якомусь невеликому селі. Уночі несподівано напали на село значніші сили повстанців, частину червоних перебили — частина розбіглася. Ці чотири захопили десь на хуторі підводу і не знаючи куди тікати — взяли напрям на Чигирин. У одного червоноармійця ціла пола спалена. Чорнота приглядається до неї.

— Де спалив?

«Товаріщ» змішався.

— Коло печі сушив... ну і загорілася...

— Брешеш — у Стецівці... Хата горіла, а ти скриню розбивав...

Усі чотири, один перед одним, почали запевняти, що в селі не були і хат не палили. Обпалений навіть перехрестився.

— Вот тє хрест святой, таваріщ начальнік, что к бандітскім хатам даже блізко не падхаділі!..

Присадкуватий Гуцуляк поплескав його по плечі.

— Не хрестись, таваріщ, і так віримо... А оце де ви накупили? — Розвернув на тачанці хустину із срібними хрестиками, намистами, срібними «дукачами», коліровими стяжками, які забрав «товаришам» із кишень.

Ранком вернувся розвідник з Побережжя і доніс, що в Ломоватому ночує червона кіннота із гарматами. Червоноармійці говорили, що йдуть на Врангеля. Невідомо чи та кіннота піде понад Дніпром, чи через Чигирин. Як піде на Чигирин — то краще перепустити її на цей беріг і тут напасти. По нараді у штабі — виступаємо до Суботівського ліса. За містом бригада затрималася на кілька хвилин, щоб залагодити маленьку «поточну справу: розстріляли чотирьох червоноармійців та одного козака 2-го куреня, із „новобранців“, що його варта приловила вночі на грабунку в міщанській хаті.

-------------------------------

У Суботівському лісі стаємо табором коло Вовчого Шпиля. Була то висока гора-шпиль, крита лісом. Її верхівка здіймалася над окружною місцевістю — з неї можна було стежити за дорогами аж поза Тясмин і Чигирин. За козацьких часів Вовчий Шпиль був дозорчим пунктом і старий дуб, на якого полізла з далековидом наша варта — мав, за словами суботівчан, служити своїми гиляками ще гетьманській сторожі.

З допомогою закинутого шнурка — видрапуюся на вершок „вежного дуба“. Дороги, що ведуть з півдня до Чигирина — „як на долоні“. На сході, за кільканадцять кілометровою пісчаною рівниною — темна смуга — долина Дніпра. Де-не-де поблискує сріблом на сонці плесо. Через далековид видно полтавський беріг.

До полудня не було зауважено ніякого руху по тракту за Тясмином. Очевидно червона кіннота пішла понад Дніпром.

Пополудні відшукав нас у лісі розвідник, висланий учора в південному напрямку. Оповів, що червону бриґаду розбив уночі повстанчий загін Штиля, що пішов дальше у степ в напрямку Олександрії, де спалахнуло широке повстання. Недобитки червоної бригади утекли назад до Знамянки.

Підвечір, кінна стежа донесла, що по матвіївській дорозі наближається ворожий відділ силою понад триста чоловік. Старший роз’їзду, що приглянувся добре із ліса до ворожої колони — запевняв, що то або чекісти, або курсанти, бо майже усі в шкіряних куртках. Хто б не були, та коли йдуть на Матвіївку — „будуть наші“... Дорога близько ліса... Перший курінь, з яким пішов і Деркач та Отаманенко — навпростець, майже перебігає ліс.

Залягаємо край ліса недалеко села. І саме вчас — бо на дорозі, віддаленій від нас на яку сотню кроків — з’явилася голова ворожої колони. Хоч починало вже темніти, та ворог що йшов густими чвірками — був для наших куль ціллю „без промаху“... Із завмиранням серця чекаємо поки колона зрівняється з нашою лавою... Левадний, установивши два „кольти“ та шість „люйсів“ — ліг коло нас із своїм „обскубаним“ ручним кулеметом.

— От так нагодка!... Та я тут із одного кулемета усіх викошу...

— А знаєте, панове, — одізвався мій курінний, — щось мені то видається підозрілим, щоб червоні так безпечно йшли, знаючи, безперечно, куди йдуть... Ні розвідки вперед, ні стежі до лісу... Хіба яка нова частина — просто із Москви...

— Щось і мені так сниться, — піднявся Отаманенко, — щоб не були то часом наші із-за залізниці... Зараз я перевірю...

Приклавши руки до уст — тричі бевкнув диким цапом. Колона, що дійшла вже до половини нашої лави, станула. Залунало у відповідь бевкання дикого цапа. Отаманенко крикнув ще двічі і плюнув.

— А хай то чорт вхопить — от були б наробили!.. Таж то дід Шевченко відкликається — я його голос серед ста „цапів“ упізнаю...

Колона завернула до ліса. Виходимо назустріч і за пару хвилин стискаємо радісно руки Кваші, дідові та його донечці, знайомим лісовикам... Майже половина відділу — дійсно була одягнена у новенькі шкіряні куртки, сині — „брідж“, хромові чоботи, ба навіть... у кашкети з червоними околицями... Навіть Тіна, що здається найбільше раділа зустріччю — була у „шкірянці“ із обох кишень якої виглядали ручки новеньких револьверів.

Ведемо гостей до табору. По дорозі Кваша оповів, що позавчора вночі, його відділ зліквідував загін ВЧК, який з „благословленням“ Троцького пішов із Знам’янки ліквідувати повстанців за залізницею. Загін, ночуючи в одному селі, виставив свою варту, а крім того приняв такі міри безпеки: двадцять селян були арештовані й замкнуті у церкві. Начальник загону попередив село, що як на загін буде зроблений вночі напад, а селяне не попередять чекістів — заложники негайно будуть розстріляні, а село буде спалене. Крім того визначив тридцять селян, що мали цілу ніч вартувати як додаткова варта до чекістської й своїм життям та майном відповідали за спокій сну чекістів.

У Кваші були хлопці з того села. Порозумівся через них із селянами. Попівночі, сільські вартівники, що вартували з палками заховавши соліднішу зброю під верхньою одіжжю — завели розмови з чекістами-вартовими коло церкви та при виходах із села і... без шуму порубали їх вихопленими з-під кирей сокирами. Повідомили про зняття варти Квашу, що дожидав із відділом поблизу села. Обставивши село так, щоб ніхто не міг утекти — Кваша увійшов до нього з двома десятками хлопців, що мали „міцні нерви“ і розпочав тиху „ліквідацію“. Підходили з сільськими вартівниками до хати, де спали чекісти... Господарі, попереджені зараня, що будуть „гості“ — держали двері „на поготівлі“, бо чекісти звечера наказали усім, щоб двері були замкнені із середини і без їх відома щоб господар не смів нікому відчинити. „Товаришів“ „делікатно“ будили зо сну й зв’язавши та заткавши роти — виводили у