Читати книгу - "Повстала з попелу, Делісія Леоні"

Розділ 15.

Вранці я прокинулася в його обіймах. Таких теплих, затишних та рідних. Я не поспішала говорити про своє пробудження, просто намагалася насолодитися цим моментом. Минулого разу він мене покинув. Про наш перший раз я навіть згадувати не хочу. Як би хотілося щоранку прокидатися ось так, поряд із ним.

Але я швидко згадала про ті проблеми, які нависають над нашим щастям і усвідомила, що маю дізнатися про все, що з Деміаном сталося в палаці.

Я трохи ворухнулася і зрозуміла, що він також не спить.

— Доброго ранку, Торі, - почула я його ніжний шепіт. Я подивилася в його очі, такі чисті, красиві, наче сяючі внутрішнім світлом.

— Доброго ранку, Деміане, - трохи зніяковіло відповіла я. Чоловік трохи нахилився до мене і подарував дуже жадібний, пристрасний поцілунок.

Мені довелося почекати з усіма своїми розпитуваннями, бо мене кинули у вир ще таких нових для мене, болісно-солодких відчуттів.

— Як все пройшло у палаці? Що ти дізнався? - почала я свій допит, коли ми ніжилися удвох у теплій, пінній ванні. Вона була досить великою, щоб ми могли витягнутися майже на весь зріст. Я лежала на ньому, оповита пухнастою піною, проводячи пальчиками по його грудях.

Деміан важко зітхнув і не одразу відповів.

— Навіть не знаю, з чого почати, Торі. Інформації про твоїх батьків майже немає.

— Майже? - вчепилася я за примарну надію.

— Наскільки я зміг дізнатися, твій батько працював колись при королівському палаці. Але людей, які його знали, залишилося не так багато. Його розшукували, але він добре замів за собою сліди. Він нікому не доповів про свій від'їзд. Але... його шукають.

Я нічого не розуміла. Було відчуття, що Деміан щось приховує, не бажає говорити всю правду.

— Деміане, прошу тебе, розкажи все, про що ти дізнався! Я не хочу більше чути від тебе брехню!

Він ніжно погладив мене по мокрому волоссю.

— Повір, я не багато про що дізнався. Його змусило так терміново і потайки виїхати його минуле. Він працював до Смути в одному із таємних відділів короля. Важко зрозуміти, чим він там займався, але він пішов не просто так звідти. Мені вдалося дізнатися, що він займався... - Деміан замовк, ніби зважуючи своє рішення розповісти мені правду. - Він займався підготовкою данини для Хаосу.

— Данини? - перепитала я глухим голосом. Батько ніколи не згадував про них до того дня, коли король не наказав з'явитися всім… носіям крові Тулая, щоб…

— А яке взагалі ви маєте відношення до данини? І чому Хаос призиває вас, а король так беззастережно підкоряється йому?

— А хто сказав, що він беззастережно підкоряється йому? – посміхнувся Деміан.

— Тоді я зовсім не розумію цієї гри, — сердито заявила я. - Ви постачали Хаосу данину. З твоїх слів вони не поверталися в цей світ, як і носії цієї проклятої крові. Навіщо все це?

Деміан приречено зітхнув і поклав руки мені на спину, ласкаво погладжуючи.

— Легенда свідчить, що Хаос раз на кілька років закликає таких, як я, і наші сім'ї у свій світ. Король, щоб запобігти новій хвилі війни, йому підкоряється. Ніхто не повертається зі світу Хаосу, принаймні живим. Легенда для тих, хто не знає справжньої історії.

— Історія зробила з Хаосу чудовисько, бога війни та смерті, — підсумувала я. - Але які ж справжні мотиви короля в такому разі? І що ховається за легендою? І як Хаос дозволяє проникнути вам у його світ, щоб убивати його мандрівників?

Деміан заплющив очі і опустив голову на край ванни.

— Там, де ти була – це не зовсім його світ. Це так званий коридор порталу. Коридор між нашими двома світами. Насправді в його світі немає тих потвор, які ти бачила.

З Деміана доводилося витягувати кожне слово. Я навіть почала дратуватися.

— Торі, мені нелегко про це розповідати. І вважаю, що ти… зовсім не зобов'язана знати всю правду… – роздратовано у відповідь на моє зауваження, відповів чоловік, розплющивши очі і трохи нахилившись уперед до мене.

— О, так! Ваша брехня чи приховування правди ще ні до чого доброго мене не призвели!

Я навіть встигла вибратися з ванни і замотатися в рушник, коли Деміан притиснув мене до гарячого, мокрого тіла. Розгорнув і придивився до очей з таким… жалем, що не пробачити його було неможливо.

— Цей коридор – пастка. Відправляючи туди дівчат, які привертають увагу своїм страхом не тільки чудовиськ, а й мандрівників, ми таким чином полюємо на них.

Мені здалося, що в кімнаті значно похололо.

— Але ж там були й діти, — ледь вимовила я.

Деміан відвів погляд, але його руки продовжували стискати мої голі плечі.

— Хаос ненавидить плач дітей та жіночий крик. Напевно, цим його намагаються виманити.

— Тому що це нагадує йому про смерть його сім'ї?

Деміан не відповів на моє запитання, але продовжив:

— Крім цього, король і мисливці мають на меті знищити не тільки мандрівників, а й їхні родини.

Я різким рухом скинула з себе руки чоловіка і пройшла з ванної до нашої спальні. Мені не вистачало повітря, простору, свободи.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍