Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

увесь час сигналізував Бернгардтові, й останнє переслане повідомлення було таке: “Виламали двері й захопили телеграфну контору. Ви відрізані. Більше нічого не можу вдіяти”.

Але насправді йому якось вдалося приспати пильність нападників, які хотіли зупинити комунікацію із зовнішнім світом. Йому це вдалось. Як — не знаю, але за кілька годин він знову вúкликав Сулако і передав ось що: “Повстанська армія захопила в затоці урядове транспортне судно і вантажить на нього війська з наміром пустити його вздовж узбережжя до Сулако. Тому пильнуйте там. Вони будуть готові рушати за кілька годин і можуть заскочити вас удосвіта”.

Це все, що він міг повідомити. Цього разу вони вже остаточно відігнали його від апарата, бо Бернгардт потім постійно викликáв Есмеральду, але відповіді не дістав».

Записавши ці слова в нотатник, який він заповнював з думкою, що колись це прочитає його сестра, Деку підняв голову і прислýхався. Але не було чути жодного звуку — ні в кімнаті, ні в будинку, лише вода крапотіла з фільтра у величезний глиняний глек під дерев’яною підставкою. І надворі стояла глибока тиша. Деку знову схилив голову над нотатником.

«Я не тікаю, ти ж розумієш, — писав він далі. — Просто від’їжджаю з отим великим вантажем срібла, який треба зберегти за всяку ціну. З боку Кампо на нього полює Педро Монтеро, а з моря — бунтівний гарнізон Есмеральди. Те, що срібло лежить і чекає їх тут, — просто випадковість. Справжня їхня мета — сама копальня Сан-Томе, як ти здогадуєшся, якби не вона — переможці, без сумніву, дали б Західній провінції спокій на багато тижнів, а тоді на дозвіллі прибрали б її до рук. Дон Карлос Ґулд має багато чого зробити, щоб зберегти свою копальню з її організацією та людьми, Imperium in Imperio, цю фабрику з виробництва багатства, до якої його сентиментальність долучає дивну ідею справедливості. Він обстоює її так само, як деякі люди обстоюють ідею любові чи помсти. Якщо тільки я не помиляюся щодо цього чоловіка, копальня й далі існуватиме в недоторканному вигляді або ж загине з його власної волі. У його холодне ідеалістичне життя закралася пристрасть. Пристрасть, яку я можу осягнути лише розумом. Пристрасть, неподібна до пристрастей, відомих нам, людям іншої крові. Але так само, як і будь-яка наша пристрасть, вона — небезпечна.

Його дружина теж його зрозуміла. Ось чому вона — така вірна його союзниця у справах копальні. Вона вхопилася за всі мої ідеї з інстинктивною впевненістю, що врешті-решт вони спрацюють на збереження Ґулдової концесії. А чоловік покладається на неї тому, що, певно, довіряє їй, але мені здається, що він радше прагне до неї підлеститись, аби загладити один свій невеличкий прогріх, оту сентиментальну невірність, через яку її щастя, її життя поступаються в його очах перед спокусливою ідеєю. Ця маленька жіночка збагнула, що він живе не стільки заради неї, скільки заради копальні. Але нехай собі живуть, як хочуть. У кожного — своя доля, творена пристрастю чи почуттям. Головне, що пані Ґулд підтримала мою пораду негайно вивезти срібло з міста, з країни за яку завгодно ціну, пішовши на який завгодно ризик. Місія дона Карлоса — зберегти добру славу своєї копальні незаплямованою, місія пані Ґулд — уберегти його від влади тієї холодної та всепоглинущої пристрасті, якої вона боїться більше, ніж захоплення іншою жінкою. Місія Ностромо — зберегти срібло. План полягає в тому, щоб повантажити срібло на найбільший із баркасів ОПСК і відправити через затоку до маленького порту за межами Костаґуани, відразу за Асуерою, де перший же пароплав, який ітиме на північ, дістане наказ узяти його на борт. Води тут спокійні. Ми прослизнемо в темряву затоки раніше, ніж тут з’являться бунтівники з Есмеральди, і на той час, коли над океаном розвидниться, будемо вже невидні, сховані з поля зору за Асуерою, яка й сама з сулакського берега здається розпливчастою блакитною хмаркою на обрії.

Непощербний капатас карґадорів якнайкраще підходить для такої місії, а я, людина пристрасна, але без місії, я його супроводжуватиму, а тоді повернусь — аби дограти до кінця свою роль у цьому фарсі і, якщо зіграю вдало, одержати свою винагороду, яку може дати мені лише Антонія.

До відплиття ми вже не побачимось. Як я писав, я залишив її біля ліжка дона Хосе. На вулиці було темно, будинки замкнені, і я вийшов з міста в ніч. Уже два дні не запалювано жодного ліхтаря, і брама воріт здавалась лише згустком темряви з розмитими обрисами, який нагадував вежу, — і звідти я почув тихі злякані стогони, яким нібито відповідав чийсь буркотливий голос.

У тих звуках я впізнав щось безпристрасне та легковажне, характерне для згаданого ґенуезького моряка, котрий, як і я, випадково опинився тут і був утягнутий у події, до яких, схоже, в силу свого скептицизму, так само як і я, поставився з певною пасивною зневагою. Здається, єдине, чим він переймався, наскільки я міг помітити, — це щоб про нього добре говорили. Амбіція, яка пасує шляхетним душам, а ще вигідна для винятково розумного негідника. Так. Це його власні слова:

— Щоб про мене добре говорили. Sí, сеньйоре.

Схоже, він не бачив різниці між “говорили” та “думали”. Цікаво, це чистісінька наївність чи практичність? Мене завжди цікавили виняткові особистості, бо вони підпадають під загальну формулу, що виражає моральний стан людства.

Він наздогнав мене дорóгою до гавані, після того як я не зупиняючись пройшов повз нього і його співрозмовницю під темним склепінням брами. Та жінка мала якусь біду. З обережності я мовчав, коли він ішов поруч. За якийсь час він заговорив першим. Це було не те, чого я чекав. Просто стара жінка, стара мереживниця, яка розшукувала свого сина, одного з двірників, найнятих муніципалітетом. Напередодні вранці до дверей їхньої халупи підійшли його друзі й поклúкали його надвір. Він пішов з ними, і відтоді вона його не бачила, зрештою залишила недоварену страву на погаслому вогнищі й попленталась аж до гавані, де почула, що вранці під час повстання вбито декого з міських мосо. Один карґадор, який охороняв митницю, виніс ліхтар і допоміг їй оглянути кілька трупів, які лежали неподалік. І тепер після марних пошуків вона приволоклась назад. Та й сіла на кам’яну приступку під брамою, стогнучи, бо дуже втомилась. Капатас розпитав її, а вúслухавши її уривчасту скигливу розповідь, порадив піти й пошукати сина серед поранених на патіо “каси” Ґулдів. А ще дав їй чверть долара, про що згадав