Читати книгу - "Ефект метелика, Марія Акулова"

— Заберу? — чоловік хмикнув, піднімаючи брову. Не усміхнутися у відповідь було просто нереально.

— У тебе робота.

— Робота… — задумався. — Тоді ввечері заїду.

Це було не запитання, але…

— Ви так хочете познайомитися з моєю мамою, Глібе Юрійовичу? Бо завтрашній вечір я обіцяла їй. Обіцяла сидіти поруч на кухні та відпрацьовувати усі ті нерви, які вона витратила вчора, і, ймовірніше, сьогодні, раз у раз виглядаючи у вікно…

Звичайно, вона всією душею й серцем хотіла сказати йому «так», просто погодитися, щоб він заїхав після роботи, кудись повіз, потім цілував, обіймав, танцював, говорив, але це було б занадто 'у вир з головою'. А якщо вже пірнати, то пірнати поступово. Так, щоб хоча б із боку це не виглядало її зникненням без залишку, яке сама Настя все більше починала відчувати.

На щастя, Гліб це зрозумів. Кивнув.

— Добре, познайомимося іншим разом, — Імагін відвернувся, відчиняючи двері, виходячи… Настя на якийсь час забарилася, а потім схопила руку Гліба, який встиг обійти машину і відчинити вже її двері, спустилася на грішну землю.

Дівчина зробила кілька кроків убік від машини, кидаючи погляд у бік вікон квартири, помічаючи світло. Те, що не видно силуети — зовсім не означає, що за законом підлості в цей самий момент хтось не стежить за тим, що відбувається на вулиці.

Імагіна це явно не хвилювало — він прихилився спиною до автомобіля, склав руки на грудях, чогось чекаючи. Чого — зрозуміти ж не складно, але ось тут — біля будинку, щоб завтра всі пліткували про поцілунки Веселової з якимось коханцем на великій, чорній, неодмінно бандитській машині, Настя була до цього не готова… Їй так здавалося.

— Насте, — а Глібу, мабуть, дуже цього хотілося, просто до божевілля. Тому що простягнув руку, зловив її пальці, потягнув на себе, спочатку скорочуючи відстань, а потім обіймаючи. — Сама ж сказала, що завтра бачити мене не бажаєш…

— Я такого не говорила, — заперечила Веселова, намагаючись одночасно оцінити усе навколо, не розплавиться від погляду навпроти, його дотиків і інтонацій. Начебто горизонти чисті.

— А я, до речі, нудьгувати буду… — на її відповідь звернули цілий нуль уваги, піднімаючи підборіддя, заглядаючи в зелені очі.

— Зателефонуй.

— Можна? — дівчина спробувала кивнути, наскільки давали змогу пальці, які утримували підборіддя. — Дякую. А що ще можна?

— Смс писати.

— Дякую, — з кожним словом Гліб схилявся все ближче до дівочого обличчя. — Ще?

— Обрати час наступної зустрічі.

— Тобто вона буде?

— Цілком можливо…

— Ще?

— Цілуй вже, дурнику.

Ну ось, дурник, то, дурник. У сенсі — цілуй, то, цілуй.

Перших кілька секунд вони цілувалися, усміхаючись, а потім уже серйозно. Дуже. Відривати від себе Гліба довелося довго, з мінливим успіхом.

— Імагін… — кожна спроба відійти закінчувалася його 'ще разочок, Настусю', а потім тим самим разочком, хвилин так на декілька. — Я так додому тільки до ранку потраплю, — утримуючи чоловіка від чергового поцілунку, Настя заглянула в 'зголоднілі' очі. Ніби не вечеряв зовсім.

— Поїхали до мене.

— Ні, — Настя похитала головою.

Відповіла перш ніж бажання знову встигло взяти верх над розумом. Поїхати хотілося сильно, але… Не можна так одразу, багато, з головою. Не можна.

Більше вмовляти Імагін не став — взагалі не відповів, тільки кивнув, знову ставши серйозним.

— Дякую за вечір, Глібе, — Настя ж перехопила його руки, які досі були на її талії, узяла у свої, відчепила, відійшла.

— Зайдеш у будинок — набереш.

— Добре, — усміхнулася, приймаючи подібні його забаганки вже не як нахабство, а як належне, підійнялася на пальчики, поцілувала в щоку, відпустила руки, розвернулася.

— Стій, — гукнули її всього через кілька кроків. Дівчина одразу озирнулася — зраділа. — Квіти…

Стукнувши себе долонею по лобі, Настя розвернулася, повертаючись. Букет їхав на задньому сидінні, а потім про нього якось встигли забути. До того ж абсолютно даремно — ще там, на даху, Настя раз у раз поглядала на свої квіти, уявляючи, як поставить їх у кімнаті, як буде прокидатися, дивитися на них і розтягуватися в усмішці. Залишати їх Імагіну не було у її планах.

Коли дівчина підійшла, Гліб встиг їх дістати, простягнув, але так відразу не віддав.

— Міняю на поцілунок.

— Імагін… — мало прозвучати докірливо, — це ж шантаж, тим більше квіти мої…

— Твої, і ти тільки подумай, як вони образяться, якщо ти не підеш заради них на таку маленьку жертву.

Насправді — ніяких жертв. Просто не можна ж ось так відразу знову повиснути на шиї, тут же даруючи рятівнику квітів низку поцілунків.

— Необхідно піти…

— Необхідно, — через секунду Настю знову цілували, а квіти опинилися за спиною, заважаючи Імагіну належним чином досліджувати територію — знатиме, як шантажувати.