Читати книгу - "Спокута"

мабуть, одбився від своєї групи. Помітив нас, вертаючись, от і не витримав. Не можу його звинувачувати. Але це означає, що скоренько й багато інших налетять.

Півдюжини чоловіків, яких майор до того зібрав, похапали свої гвинтівки з канави й налагодилися тікати. Глянувши на них, той згадав:

— Ага, хлопці. Шикуйся.

Вони, здавалося, були взагалі нездатні йому опиратися й вишукувалися. Трохи тремтячи, майор звернувся до Тернера:

— І ви, троє. Ноги в руки.

— Насправді, старий, якщо по щирості, краще нам не йти.

— О, зрозуміло.

Він зизив оком на плече Тернера, ніби побачив там нашивки найвищого рангу. І добродушно віддав честь лівою рукою.

— У такому разі, сер, якщо ви не заперечуєте, ми підемо. Побажайте нам удачі.

— Удачі, майоре.

Вони спостерігали за тим, як він веде цей загін неохочих у напрямі лісу, де на них чигали кулемети.

Зо півгодини колона не рухалася. Тернер звернувся до капітана Медичного корпусу, щоб допомогти перетягувати на ношах поранених. Потім він прилаштовував їх на вантажівках. Капрали не подавали ознак присутності. Тернер виймав необхідне медичне приладдя й ніс до працівників швидкої допомоги. Дивлячись на те, як капітан зашиває постраждалому рану на голові, він відчув приплив колишніх амбіцій. Але стільки пролитої крові огорнуло мороком те, що він колись вичитав у підручниках. На їхній ділянці з'явилося п'ятеро поранених, але, на подив, жодного вбитого, хоча сержанта з гвинтівкою поранило просто в лице — ніхто не очікував, що він виживе. У трьох авт злетіли капоти, і поламані машини відкотилися з дороги. З них виливався бензин, шини були пробиті.

Все було зроблено, але колона досі не рухалася. Тернер підняв шинель і пішов далі. Він був занадто спраглий, щоб чекати. Літня бельгійська пані з простріленим коліном допила його останню воду. Його розпухлий язик не вміщався в роті, Тернер міг думати тільки про одне — де знайти води. Про це і ще про те, що слід дивитися в небо. Він минув ділянку дороги зі зруйнованим транспортом і пораненими у вантажівках. Він ішов уже десять хвилин, коли раптово, на траві, біля пагорка, побачив голову Мейса. Це було десь за двадцять п'ять ярдів, у густому зеленому затінку тополь. Він попрямував туди, хоча й усвідомлював, що в нинішньому душевному стані краще це місце обійти. Мейса і Нетла стояли в землі по плечі й рили глибоку яму. Вони вже завершували копати могилу. За гіркою землі лежав хлопчик років п'ятнадцяти. На спині розпливалася кривава пляма, захоплюючи білу сорочку від шиї до пояса.

Мейс сперся на лопату і перекривив Тернера:

— «Насправді, старий, якщо по щирості, краще нам не йти». Чудово, бос. Затямлю це на майбутнє.

— «Без затримки, зупинки і зволікання» — гарно було сказано. Де ви цього набралися?

— Та він клятого словника проковтнув,— з гордістю промовив капрал Нетл.

— Я любив розгадувати кросворди.

— А «значуще завдання»?

— А це з вечірки для сержантів минулого Різдва.

Стоячи у могилі, Мейс і Нетл проспівали на честь Тернера пісеньку:

Без затримки, зупинки і зволікання

Ми закрили значуще завдання.

Колона за ними зарухалася.

— Можна його вже ховати,— сказав капрал Мейс. Усі троє підняли хлопця й перевернули горілиць. До кишені сорочки були причеплені авторучки. Капрали не церемонилися. Вони занурили лопати у ґрунт, і невдовзі вбитий зник під землею.

— Гарненький хлопчина,— зронив Нетл.

Капрали зв'язали мотузкою два кілки від намету, щоб зробити хрест. Нетл розрівняв землю лопатою. Щойно зробивши це, військові розвернулися до шосе.

— Він був з бабусею і дідусем,— зауважив Мейс.— Вони не хотіли залишати його в кюветі. Думав, вони прийдуть провести його в останню путь, адже люблять, але зараз обоє в жахливому стані. Треба нам повідомити їх, де він.

Але бабусі й дідуся того хлопчика не було видно. Валка рушила далі, а Тернер вийняв карту і сказав:

— Дивіться обома на небо.

Майор мав рацію: після того як на них випадково напав «месершміт», слід було очікувати всього: повернуться нові винищувачі. Вони точно повернуться. Канал Берґ-Фюрн був позначений на карті товстою яскраво-синьою лінією. Нетерпіння Тернера чимшвидше дійти підсилювалося спрагою. Він зануриться обличчям у цю синяву й питиме досхочу. Ця думка викликала спогади про гарячку в дитинстві, коли треба було шукати прохолодний кутик подушки, і материнську руку в нього на чолі. Люба Ґрейс! Торкнувшись власного чола, він відчув, що шкіра пергаментна і суха. Він відчував, що рана запалилася, це запалення зростало, а шкіра напнулася, обважніла, але не від крові, що сочиться крізь сорочку. Він хотів оглянути рану, але навряд чи це зараз було можливо. Колона рухалася, як і раніше, невблаганно швидко. Їхній шлях лежав просто до берега — не було жодних затримок. Коли вони наблизилися, то побачили чорну хмару, яка, безперервно, курилася над згорілим нафтопереробним заводом у Дюнкерку, потроху огортаючи небокрай на півночі. Не лишалося вибору, окрім як іти вперед. Тому Тернер знов схилив голову і втомлено, ледь рухаючись, мовчки попрямував далі.

* * *

Ηа дорозі більше не було платанів. Вразливий для атаки, без тіні, цей шлях вився по горбистій землі у формі літери «S». Тернер змарнував дорогоцінні запаси слів на зайві розмови і зустрічі. Змора навіяла йому ілюзорно-піднесений настрій і сподівання на майбутнє. Тепер він звів своє життя до ритму ходи: ступати по землі, доки не дійде до моря. Усе, що перешкоджало руху, відкидалося, бо треба було примусити себе прямувати вперед. На одній шальці терезів — рана, спрага, водянка, втома, спека, біль у ногах, «юнкерси», далечінь, Ла-Манш, а на другій — «Я на тебе чекатиму», і пам'ять про ці промовлені нею слова він зберігав, як святе зцілення, як бальзам для рани. Окрім того, був страх, що його схоплять. Його найбільш чуттєві спогади — ці їхні кілька хвилин у бібліотеці, поцілунок у Вайтголлі — поблякли, знебарвилися через те, що він постійно до них звертався. Він знав напам'ять навіть деякі уривки з її листів, він знову згадував, як вони змагалися за вазу біля фонтана, він пам'ятав тепло її руки на тій вечері, коли зникли близнюки. Ці спогади підтримували його, але все було не так легко. Занадто часто вони нагадували йому, де він був, коли востаннє викликав ці спогади. Це було десь на іншому березі часу, вододіл був такий самий значний, як до Різдва Христового та по Різдві — до в'язниці,