Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

Розділ 29

— Ще насипати? — Марічка потяглася за ополоником, почувши, як чоловік зашкрябав ложкою по дну миски.

— Ні, дякую, — Нестор облизав ложку. — Смачно, але ж треба залишити місце на галушки. Твоя грибна підлива на весь будинок пахне.

— Я зараз… — молодиця спробувала схопитися, щоб подати названу страву, але козак притримав її за руку.

— Не поспішай... Нехай трохи вляжеться. А я подимлю поки що...

— Як скажеш, — поступливо погодилася Марічка, з ніжністю дивлячись на молодого чоловіка, так несподівано посланого їй долею.

Козак дістав кисет і почав неквапливо набивати люльку. Йому давно не було так спокійно та добре. Зазвичай, такі почуття виникали після закінчення бою, коли навколо ще іржали покалічені коні, чувся стогін поранених ворогів і товаришів, а розум тільки-тільки починала відпускати гарячка битви і приходило розуміння, що ти і цього разу вцілів.

Нестор неуважно мазнув поглядом по іконах, рушниках, стіні і… здригнувся. У дзеркалі навпроти було чітко видно білясту, розпливчасту постать, що височіла за спиною. Козак зморгнув, але відображення не зникло.

Тоді Нестор, вдаючи, що хоче засунути кисет назад, повільно дістав з-за пояса пістоль, сунув його під паху і вистрілив собі за спину.

— Ой! — від несподіванки Марічка впустила ложку.

— Уууу… — завило позаду, обдаючи потилицю крижаним холодом. Зате, коли розвіявся пороховий дим, у дзеркалі, окрім самого Нестора, більше нічого не відображалося.

— Ти чого? — розгублено запитала молодиця.

— Та так… здалося, — невиразно відповів запорожець. Підвівся з місця і почав оглядати стіну. — А ні, не здалося… — почухав задумливо підборіддя, дивлячись на рівну штукатурку, без сліду від пострілу. — Щось у хаті таки було. От же напасть… занадилися… ніби медом їм тут намазано.

Перезарядив пістоль, засунув у зуби нерозкурену люльку і накинув на плечі кожух.

— Піду, зовні погляну… А ти… це… окропи про всяк випадок хату ще раз свяченою водою. Не впевнений, що допоможе, та й зайвим не буде.

— Гаразд… Але, може, поясниш?

— Неодмінно, — кивнув Нестор. — Як повернусь… Не бійся. Це не упир… А от що саме, поки ще не розумію. Ну, та нічого. Розберемося. Не святі горшки ліплять.

— Тільки ти не довго, — мерзлякувато зіщулилася молодиця, підозріло оглядаючись на всі боки. — Бо щось мені лячно.

— Звичайно…

Нестор вийшов на ґанок і зупинився, даючи очам звикнути до темряви. Зрадівши несподіваній компанії, назустріч господареві метнувся Бровко і присів біля ніг, виваливши довгого язика, випускаючи з рота невеликі клуби пари.

— Так, мороз не жартує,— погодився козак, закутуючись щільніше в кожух і шкодуючи про шапку, що залишила в хаті. — А скажи мені, сторож кудлатий, ти нічого підозрілого не бачив? Ніхто чужий біля хати не вештався?

Почувши слово «чужий», пес схопився, розвернувся і закрутив лобастою головою на всі боки. Але, не побачивши нікого, заспокоївся і глянув на господаря з докором. Мовляв, що за дурні жарти?

— Не бачив, значить… — поплескав його по загривку Нестор. — Ну і добре. Хоча… з іншого боку, що хорошого? Якщо приходив хтось, то не просто так. Хотілося б зрозуміти: навіщо?

— А ти знову не стрілятимеш? — долинуло тихо з-під ґанку. — Вбити мене, навіть сріблом не вийде, але неприємне відчуття. Немов пальці в крутий окріп занурюєш…

Нестор глянув на Бровка, але той навіть вухом не повів.

— Не буду… — знизав плечима запорожець. — Якщо ти чого зайвого чинити не почнеш.

— Обіцяєш?

— Ось тобі хрест... — машинально перехрестився Нестор.

— Ооохх, — простогнав невидимий співрозмовник. — Давай краще без цього... Не варто зайвий раз Творця згадувати і знаки його накладати. Я все ж таки нечисть, а не монашка в ризах.

— Нечисть? — перепитав козак. — Мара, чи що?

— Не зовсім. Я — дух.

— Чий дух?

— Ха… Гадаєш, я пам'ятаю? Одного з тих дурнів, що шукали скарб. А може, чогось іншого. Знаєш, скільки їх тут за останні сто років перебувало? І всі шукають, нишпорять… А очі, як у голодних вовків, світяться.

— Цікаво… — Нестор згадав слухавку. — Палити хоч можна? А то я чув, що нечисть часник і тютюн терпіти не може.

— Брехня… Хоча, упирі та вурдалаки, так — ті запах часнику, а відьми — тютюну недолюблюють. Але й тільки. Шкоди від того жодної. Лише неприємно. Свячена вода — це інше. Обпікає... Не до кісток, але боляче.

— А срібло? — скористався нагодою більше дізнатися у балакучого духа запорожець.

— Кому як… Духа, такого як я, як ти й сам міг переконатись, цим не візьмеш. А для упиря чи вовкулаки — смерть. Особливо, якщо в серце чи око потрапити.

— Як цікаво? А як дух упокоїти?

— Та, загалом, теж нічого складного… Треба лише… еее… а ти навіщо питаєш? — схаменувся співрозмовник.

— Просто так, — Нестор демонстративно добув вогонь і розкурив люльку. — Цікаво ж. Коли ще такий випадок трапиться. Щоб із духом ось так, відверто погомоніти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍