Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

— Це так… — погодився той. — Ми не надто балакучі.

«Угу, особливо деякі…», — подумав козак, але вголос вимовив інше: — Тобі там, під сходами, зручно? Може, покажешся?

— А ти точно більше не стрілятимеш? — невпевнено перепитав дух.

— Це у змії язик роздвоєний, а в козака одне слово, — пробурчав Нестор. — Якщо сказав, що не буду, то й не буду. Вилізай уже... Бо я ще не стільки випив, щоб із ґанком розмовляти...

— Гаразд.

У чистому, дзвінкому від морозу повітрі на мить пахнуло пліснявою, а за мить, в кількох кроках від Нестора виникла напівпрозора постать, що найбільше нагадувала відкинуту на сніг тінь.

— Інша річ… — задоволено кивнув козак. — А тепер говори: якого біса тобі від мене треба. Не просто ж так ти приперся?

— На нового господаря хотів подивитися… — без затримки відповів дух.

— І як? Не розчарував?

— Годишся, — була простодушна відповідь.

— Справді? — спантеличено перепитав запорожець. — А для чого?

— Допомога твоя потрібна...

— Навіть так? — гмикнув Нестор. — І яка ж? А головне, мені воно навіщо?

— Ти мені допоможеш, я — тобі. Усе чесно. Не обдурю.

— Гм… — козак почухав потилицю. — Схоже, серйозна розмова намічається. Значить, довга. Ти ось що… Понудьгуй ще трохи. А я додому повернусь. Дружина вже тривожиться, мабуть. Адже я на хвилинку вийшов. Та й шапку візьму… Загалом, чекай. Трохи згодом вийду, тоді й поговоримо про все. Добре?

— Звичайно... Я майже два століття чекав... Якось і ще трохи потерплю.

— Ну, так тому й бути…

Нестор штовхнув двері і ступив у теплі сіни.

— Чого так довго? Не змерз?

— Не дуже… А довго… Так поки обійшов навколо хати.

— І що?

— Нічого. Навіть заячих слідів немає. Тож можеш не хвилюватися. Схоже, примарилося мені.

— Угу, — пирхнула молодиця. — Спершу стріляєш із пістоля в порожню стіну, потім довкола хати нишпориш, а мені кажеш, щоб не хвилювалася?

— Буває… — Нестор ніжно прийняв молодицю і злегка притис до грудей. — Ніч така. Адже не дарма кажуть, що перед Різдвом нечисть набуває особливої сили. Тож зайва пильність не зашкодить. Мабуть, не забула ще свого недавнього гостя?

Сказав і пошкодував, відчувши, як напружилися під рукою плечі Марічки.

— Гей! А ми що, чекаємо на когось? — вигукнув удавано, щоб відволікти дружину від непотрібних спогадів. — Де ж твої галушки? Я такий апетит нагуляв, що готовий хоч цілу макітру з'їсти. Насипай швидше! І побільше…

— Довше блукав би по дворі, то й зовсім холодними давився б, — пробурчала для порядку Марічка, але до плити метнулася швидко. Козак ще й за стіл не вмостився як слід, а господиня вже бухнула перед ним повний полумисок галушок, щедро политих густою, ароматною підливою з сушених опеньків.

— Ммм ... — розгладив вуса Нестор. — Царське частування… Давай-но, ми з тобою під такий марципан ще по ковточку. Христос народжується!

— Славімо його…

Гречані галушки, замішані на одних жовтках, буквально танули в роті, тож Нестор не відривався від страви, доки не проковтнув останню.

— Їй, богу... лусну сьогодні, — тяжко відкинувся плечима на стіну і демонстративно послабив пояс. — Давно так смачно не їв. Уфф… Не гнівайся, але таку ситість треба перекурити. Тим більше, що це ж іще не все, що ти приготувала, правда?

— Правильно, — посміхнулася Марічка. — Батько у сусіда пару сазанів купив. І двох нам віддав. Здоровенні… Як поросята. Так що ти маєш рацію, місце в животі ще знадобиться.

— Хазяєчка ти моя… — козак навмисно вдаючи, що обтяжів від їжі, повільно вибрався з-за столу. Мимохіть цмокнув у маківку дружину, і пішов до сіней. Лише цього разу вже одягнувся тепліше. І шапку прихопити не забув.

Вийшов на ґанок, придивився.

Дух стояв, вірніше, висів над землею на попередньому місці і був майже непомітний. Якби не знав, куди дивитися — то й не побачив би.

— Не змерз?

Привид, що гойднувся назустріч, навіть зупинився від несподіванки і, поки розмірковував, що відповісти, Нестор тихо розсміявся.

— Жартую…

— Ааа... — гмикнув дух. — Жартуєш, це добре. Значить, і настрій хороший, простіше буде домовитись.

— Чому ні? — знизав плечима запорожець. — Викладай, чого від мене треба. Потім — як плануєш розраховуватися. А я послухаю і подумаю: треба воно мені чи не дуже.

— Добре, — дух підплив ще ближче. Тож на загальному, розмитому контурі почала вимальовуватися подоба обличчя. — Слухай… Від тебе мені потрібне лише одне: свобода.

— Так просто? — хмикнув Нестор. — То я й не тримаю… Чи тримаю?

— Не ти… Шаман басурманський.

— Тоді тим більше не зрозуміло. А я тут з якого боку?