Читати книгу - "Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан"

Розділ 21

Сказати, що я рахував ягнят, то не скажу, бо я рахував лідів, які весь час повставали перед очима, а слідом за ними Фай розбивався на коїни, а потім і… Стоп. То Ріна справді була там… 

І миттю згодом я зірвався на ліжку. Першим, що я побачив, був вже знайомий іспанський горизонт. 

— Добрий ранок, сплячий красень, — почувся задоволений голос Вайлет боку.

— Я впорався?

Вона кивнула.

— Але частково, — одразу ж додала, підкотивши до мене. Впала поряд зі мною на ліжко, задерши ноги з роликами догори. — Краще розповідай, що тобі снилося.

Я здивовано підняв брови. Ігнорувати провокативні погляди Вайлет було вкрай нестерпно. Особливо, коли вона зиркала на ковдру. Здогадавшись у чому річ, я нахмурився.

— Перестань, в людей таке буває… іноді…

— Ага, звісно. Особливо, коли ти крізь сон згадував Ріну…

— Вайлет… — шикнув до неї, підібравши на себе більше ковдри.

— Між іншим, тобі пощастило, що я це побачила, а не… 

— Ріна була тут?

— Звісно, — відповіла вже без жартів Вайлет підперши голову рукою. Вкотре дивувався тому, як вона імітувала справжніх людей. — Усі чергували біля тебе…

— Чому? 

Вайлет мелькнула декілька разів губами, а потім подивилася у сторону дверей. Я навіть не почув кроків, коли хтось увійшов до нас. Але посмішка андроїда виявилась досить красномовною. Підморгнувши, це нещастя зіскочило на свої колеса й залишила нас на самоті. Ріна повільно підійшла до ліжка, невпевнено дивлячись то за вікно, то десь на стіни, аби лише не зустрітися поглядом зі мною.

— Якщо ти теж чула, що я згадував тебе у своїх снах, то можеш не перейматися цим — то лише сон і одружуватися зі мною я не зобов’язую.

Мою спробу пожартувати, залізна міс сприйняла так само із подивом. Але принаймні подивилася в очі.

— Взагалі то, — вимовила розгублено і з легким зніяковінням, — Малий повідомив, що ти отямився. Прийшла подякувати. Особисто. І перепросити за дещо холодну зустріч. Я не звикла бачити чужинців…

Неочікуване зізнання, але не подав знаку. Принаймні думав, що це не було так очевидно. Ріна знову відвела погляд декілька разів блимнувши на мій оголений торс. 

— З твого дозволу, мабуть, таки одягнусь, — обережно промовив я відгорнувши ковдру. Але коли спробував стати на ноги одразу ж гуркотом повалився додолу. — Що за…

Та Ріна вже схилилась наді мною, обхопивши мій тулуб, аби допомогти залізти знову на постіль. Втім, чомусь обидвоє зависли, коли ми опинилися так близько: я вдихнув квіткового аромату, з легкими цитрусовими нотками, а вона… Я й гадки не мав від чого заклякла вона, але зблизька її очі були ще прекрасніші, ніж у Вайлет. А головне те, що вони справжні. Якого рожна мене повело до її губ — я не знаю, але навіть не спинила картинка перед очима, де Ріна люто розмахувала своїми мечами. Можливо, мала б задля самозбереження, але не думав що й під футболкою буде захований один з них. Втім, з легкими домішками сумнівів, а я міг би стверджувати, що дівчина була не проти поцілунку, бо так само затамувала подих і не зводила з мене очей. Хай навіть недовго.

— Вибач, навіть не знаю, що на мене найшло… — поквапився відсторонитися, вхопившись за край матраца. — Але не відмовився б від допомоги…

Нічого не відповівши та навіть не висваривши, Ріна допомогла повернутися в ліжко. По інерції дивна дівчина впала зверху, коли вкладала мене.

— Ти це навмисно? — запитав крізь посмішку, але Ріна цього разу нахмурилася і відсторонилась.

— Тобі потрібен час на відновлення, — сказала вона і підійшла до гардероба. 

За хвилину повернулася вже з білою футболкою та штанами в руці. Чомусь сама почала одягати мене, а я геть слова сказати не наважувався, бо ж насправді подобалась ця увага. Навіть коли Ріна сіла поряд, то вже не ховала погляду, дивлячись на мене.

— Час, проведений в Етеріалі, виснажив твій організм. По ідеї ти мав би ще спати, але прокинувся… — сказала вона, а в мене вже якісь сумніви зароджувалися всередині.

— Наскільки виснажив?

— Дуже, Дем’яне, — відповіла ухильно.

Мої брови насупилися від надмірних припущень.

— І як довго тривала моя місія у Квантумі?

— Три доби.

— Але ж ти не виснажена…

Ріна знову зажувала губу.

— Ми справилися за добу, Дем’яне… Налаштування та перезавантаження тривало дві доби. 

— Он як… — пробубнів я, подивившись на свої ноги. — Хіба ж я міг за дві доби…

— Дещо потребує енергії, Дем’яне.

— Дещо чи дехто? — я подивився на своє наруччя. — Тобто тепер цей подарунковий пакет послуг завжди використовуватиме мою енергію, для своїх забавок?

— Не забавок, а порятунку твого життя, — з легкою усмішкою зауважила Ріна, і вже за мить всміхнулася ширше. — Ти, мабуть, голодний. Зараз принесу тобі…

— Собі теж?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍