Читати книгу - "Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан"

Вона на кілька секунд розгубилась, а потім додала: 

— Я вже обідала, але складу тобі компанію. Заразом поласую пирогом Кармен.

Одразу за нею в кімнаті виринула постать Емікса. Навіть не хотів знати де ще ця приблуда може з’являтися. Але дивився на мене з чималою радістю, яку навіть не намагався приховати.

— Радий бачити, що ти отямився, — сказав він крізь ідеальну посмішку.

— І я тебе, друже… Хоча іноді хотілося тебе стерти.

— Знаю. Але мене вже не можливо стерти. Принаймні не тобі.

Вже без посмішки я все ж запитав:

— А тому, хто у Квантумі?

— Так.

Навіть не думав уникати відповіді… Аж незвично. 

— Хто він?

— Мій творець… і фактично ваш порятунок.        

— Про нього ти розповідав… Він і є Етеріал…

— Майже, але ні, — коротко обірвав мої роздуми Емікс, смикнувши кутиками губ. — Все згодом. Твоєму організму потрібно відновитись, як вже сказала Ріна, але після цього на тебе чекатиме сюрприз.

Я мотнув головою не розуміючи.

— Ти в курсі,  що в мене скоро виникне фобія на ваші сюрпризи? 

Емікс всміхнувся ще ширше.

— Здогадувався.

— А де тато?

— Його немає тут. Зустрінешся з ним згодом.

І обидва повернули голови на звук обережних кроків збоку. То була Ріна з моїм пізнім сніданком, хоча то вже, мабуть, пізній обід. Підморгнувши мені, Емікс зник, а дівчина впевнено підійшла до мене. Поклала тацю на мої ноги, але забрала тарілку зі шматком пирога.

— Лише один? — поцікавився я.

— Звісно, в тебе он стільки всього, — всміхнулась вона.

— Так, а може герой теж хоче пирога…

Ріна зависла з піднятою виделкою. Якусь мить уважно вдивлялася в мене. Мабуть, розмірковувала, чи жартував я. Хоча я дійсно пожартував, аби атмосфера не здавалася вкрай напруженою, як при першій зустрічі. Втім, цього разу вона все ж не злилась на мене.

— Я залишу тобі шматочок.

— Я простежу за цим.

Обмінявшись невимушеними посмішками, я почав смакувати м’ясом. Нічого надзвичайного, але, як завжди, стандартний набір вітамінів та мікроелементів, аби рости здоровим та сильним, як казала мама… Дуже сподівався, що мої дії не були марними, і я побачу маму здоровою. 

— Розкажи про себе, — промовив під час обіду.

Спершу Ріна знизала плечима, а потім відставила тарілку зі шматочком пирога й обхопила свої коліна руками.

— Я навіть не знаю, що саме ти хочеш знати…

— В тебе є хлопець? — як з переляку бовкнув я, від чого обоє розгубились. — Вибач, це все через пережитий стрес. Можеш розповідати про що хочеш.

Вона зовсім трохи всміхнулась, але рожевий відтінок поверхи білої шкіри виглядав досить мило. 

— Хлопця в мене немає, Дем’яне. А серед «Феніксу» я його не шукала.

Чомусь неприємно кольнуло, якщо враховувати батькові слова, що і я тепер його частина.

— В чому твоя особливість? — запитав я, але Ріна здивовано вигнула брови. — Ну я обраний для костюма, а ти?

Всміхнулася ширше.

— Мені не потрібно бути обраною. Достатньо мого родоводу.

Тепер, мабуть, здивованим здавався я, бо Ріна спантеличено підтиснула губи.

— Ріна Райт.

— Зажди… — мало не вдавившись, спинив її. Уважно вдивлявся в риси її обличчя, але не розумів… — Ти родичка того самого президента?

— Правнучка, якщо бути точною. Він та мій прадід були братами.

— Ніфі… — і припнув язика, аби не бовкнути зайвого. — А чому ж ти відгородилася тоді тут?

— Я змалку з «Феніксом», практично зростала тут, коли батьків не стало. Політика жорстока… Тому я вирішила звершувати важливу справу, сподіваючись, що колись світ стане кращим…

— То ти в курсі про все це?

— Майже… — ухилилась вона від чіткої відповіді, що ще раз довело, про наявність чогось більшого.

— А що ти знаєш про творця Етеріалу?

Звісно, я очікував, що вона розгубиться, але не настільки. Довгі вії квапливо затріпотіли, коли Ріна відвела погляд на горизонт за склом.

— Ей, вибач… — відклавши тацю, я нахилився до дівчини, взявши її руку. — Я не подумав, що лізу в щось таємне…

Вона мотнула головою, але подивилась на мене крізь сльози, які ледь стримувалися, аби не скотитись.

— Все добре. Просто є речі, про які важко говорити…

— Розумію, вибач, — з жалем відповів я. 

І знову незрозумілі дії мого тіла. Потягнув її до себе, незграбно обійнявши. Відчув як Ріна судомно видихнула повітря і шморгнула носом, але не відсторонювалася. Трепетно погладжував її спину, аби вона забула про ті неприємні спогади, які я викликав своїм запитанням. Завжди мав всунути носа куди не слід. Як виявляється, не лише в мене життя з випробуваннями. Навіть в такої дівчини, як Ріна, воно виявилося не легшим. Хоча й розумів лише вершину від всього. Втім, маючи такий родовід та вплив, дівчина геть не почувалась щасливою. А її відчуження від інших людей було тому доказом.