Читати книгу - "Пробуджені фурії"

вони її здобули — вона переслідувала Ошіму, правильно? Не мене?

Він цокнув язиком, ледве чутно через зовнішній ритм ф’южену.

— Обох. Танаседа хоче бачити твою голову на палі за те, що ти зробив з Юкіо, але ти — не головна страва.

Я хмуро кивнув. Якийсь час я думав, що вчора Сильва мала якось видати себе в Тектомурі. Поговорила не з тим, потрапила на якусь камеру відеонагляду, зробила щось таке, що закликало ангельський вогонь команди переслідувачів на наші голови. Але річ була не в тому. Все було простіше і гірше — вони навелися на мою власну неприкриту пошукову мандрівку матеріалами про Квеллкристу Сокольничу.

Певно, вони увімкнули глобальне відстеження інформаційних потоків, відколи вся ця купа гімна вибухнула.

І ти вступив просто в сильце. От розумничок.

Я скривився.

— І цим керує Танаседа?

Плекс вагався.

— Ні? То хто тоді тягає його на шворці?

— Я не…

— Не відступай мені, Плексе.

— Слухай, я не знаю, трясця його греби. Але хтось вищий у харчовому ланцюжку, це точно. З того, що я чув — Перші родини, якась міллспортська придворна шпигунка.

Я відчув часткове полегшення. Значить, не якудза. Приємно знати, що моя ринкова ціна ще не впала так низько.

— А в тієї шпигунки є ім’я?

— Так, — він різко підвівся й пішов до шафки. Роздивився серед уламків розтрощеної меблі. — Зветься Аюрою. З усіх відгуків чутно, що вона — справжнє залізо.

— Ти з нею не зустрічався?

Він поколупався серед трощі, яка залишилася після мене, і видобув неушкоджену люльку.

— Ні. Я й Танаседу тепер не бачу. Вони ніколи не допустили б мене до рівня Перших родин. Але про цю Аюру ходять певні придворні чутки. Ціла репутація.

Я пирхнув.

— Точно, як і про кожного з них.

— Я серйозно кажу, Таку, — він розпалив люльку й осудливо глянув на мене крізь напахканий дим. — Я намагаюся тобі допомогти. Пам’ятаєш той гамір десь шістдесят років тому, коли Міці Гарлан якось опинилася в кошутській іммерсивній порнокартині?

— Туманно, — я тоді був заклопотаний — крав біологічну зброю й інфосклади на інших планетах у товаристві Вірджинії Відаури й «Блакитних Жучків». Високоприбутковий кримінал під маскою політичного акту. Ми дивилися новини тільки заради вістей про те, до яких заходів вдається поліція, аби нас половити, та й усе. Ми не мали часу хвилюватися через невпинні скандали й дрібні злочини аристократичної гниді Світу Гарлана.

— Ну, кажуть, що ця Аюра керувала мінімізацією наслідків і зачисткою для родини Гарланів. Радикально закрила студію, виловила всіх причетних. Я чув, що більшість із них полинула на небо. Вона забрала їх уночі на Рильські Скелі, прив’язала всіх до гравіранців і просто повмикала їх.

— Дуже елегантно.

Плекс набрав повні легені диму й махнув рукою. Його голос трохи пищав.

— Скидається на те, що це в неї такий метод. Стара школа, сам знаєш.

— Не здогадуєшся, звідки вона дістала мою копію?

Він похитав головою.

— Ні, але я б сказав, що з військових сховищ Протекторату. Він молодий, набагато молодший за тебе… теперішнього.

— Ти бачив його?

— Так, вони затягли мене на допит минулого місяця, коли він уперше прибув сюди з Міллспорта. Про людину багато можна сказати з того, як вона балакає. Він і досі називає себе посланцем.

Я знову скривився.

— Ще він такий енергійний, здається, що він не може дочекатися, щоб усе зробити, щоб за все взятися. Він упевнений, нічого не боїться, для нього все не проблема. Сміється з усього…

— Так, добре, він молодий. Зрозуміло. Він щось казав про мене?

— Не дуже, здебільшого питав і слухав відповіді. Тільки, — він знову затягнувся люлькою. — В мене склалося враження, що він, я не знаю, розчарований чи щось таке. Тим, чим ти зараз займаєшся.

Я відчув, як звузились мої очі.

— Він так сказав?

— Ні, ні, — помахав люлькою, й кахикнув димом з носа і рота. — Це в мене просто таке враження склалося.

Я кивнув.

— Добре, останнє питання. Ти сказав, що її забрали до Міллспорта. Куди?

Знову пауза. Я допитливо глянув на нього.

— Та годі, що тобі лишилося втрачати? Куди її забрали?

— Таку, забудь. Це все знову, як у тому барі тральщиків. Ти влазиш у таке, що тебе насправді не…

— Я вже вліз, Плексе. Танаседа про це подбав.

— Ні, послухай. Танаседа піде на угоду. У тебе ж пам’ять Юкіо, дядьку. Ти міг би торгуватися за його безпечне повернення. Він зробить це, я його знаю. Вони зі старим Хіраясу знаються більше століття. Він семпай Юкіо, практично його дядько. Він не може не пристати на таку угоду.

— І ти думаєш, що Аюра дозволить таке?

— Аякже, чого ж ні, — Плекс помахав люлькою. — Вона отримає те, чого хоче. Аби тільки ти тримався подалі від…

— Плексе, подумай. Я зачохлений двічі. Це фол проти ООН, серйозні покарання для всіх причетних. Не кажучи вже про такий казус як те, чи вони взагалі мають право утримувати збережену копію служивого посланця. Якщо Протекторат коли-небудь про це довідається, нашій шпигунці Аюрі світитиме некоротке зберігання, хоч з якими вона пов’язана Першими родинами. Коли її випустять, сонце вже стане драним червоним карликом.

Плекс пирхнув.

— Ти справді так думаєш? Справді вважаєш, що ООН прийде сюди й ризикуватиме переворотом місцевої олігархії через одне подвійне зачохлення?

— Якщо про це стане всім відомо, то так. Їм доведеться, їм не можна публічно діяти інакше. Повір, Плексе, я знаю, я таким заробляв на життя. Вся система з Протекторатом тримається на припущенні, що ніхто не сміє переступити межу. Щойно хтось перетинає її й робить щось за нею, вже не важливо, наскільки маленьким було перше порушення — це буде як перша тріщина в стіні дамби. Якщо про те, що було зроблено, дізнаються всі, Протекторату доведеться вимагати пам’ять Аюри на тарілці. І якщо Перші родини не підкоряться, ООН пришле посланців, тому що відмову місцевої олігархії підкоритися можна буде тлумачити тільки одним способом — як повстання. А повстання придушують усі до єдиного — байдуже, якою ціною.

Я стежив за ним, дивився, як мої слова доходять до нього, як вони дійшли до мене, коли я вперше почув новини з Драви. Усвідомлення того, що було вдіяно, зроблений крок і невідворотна послідовність, якою нас усіх понесло. Той факт, що від цієї ситуації немає жодної стежки, яка не веде до остаточної смерті когось на ім’я Такеші Ковач.

— Ця Аюра, — тихо сказав я, — загнала себе в кут. Я залюбки б дізнався навіщо, залюбки би послухав, про