Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"

Коли ми з мамою добрели нарешті до «торґсину», біля нього зібрався вже чималий тлум голодних людей. А вулиці довкруж були затовплені худими, мов кістяки, чи навпаки – одутлими й опухлими людськими створіннями, що спиралися до стін та телеграфних стовпів або лежали на хідниках і в канавах. Вони терпляче дожидали, а може, якісь милосердні покупці поділяться з ними чимось зі своїх покупок. Були й такі, що гамірно жебрали, з криком і плачем, а інші лише простягали руки, тихо й мовчазно. Там і сям серед стовпища ми нагледіли непорушні тіла мертвих, на яких ніхто не звертав жодної уваги...

Біля входу в «торґсин» нам сказали, що всі покупці повинні спершу піти в контору через вулицю, де зроблять оцінку їхніх коштовностей. Коли ми знайшли ту контору, там нам пояснили, до кого саме слід звертатись. Відповідний службовець, гладкий чолов'яга за ґратчастим віконцем, навіть не глянувши на нас, узяв мамин дукач, швиденько зважив його й недбало кинув у шухлядку. Потім він дав нам анкету. У ній треба було зазначити своє прізвище, адресу і що саме за коштовність ми здаємо. Після цього ми одержали розписку на ту суму, на яку мали право набрати товару: рівно на 18 рублів. Далі ще одну годину нам довелося простояти в черзі перед входом до «торґсину». І ось ми нарешті опинилися всередині.

Ото було видовисько! Я наче потрапив у чарівний сон і просто очам своїм не вірив. Тут було все, чого ми потребували й навіть більше того. Були тут речі, про які ми ніколи в житті не чули й не бачили їх. Лежали тут харчові товари, про які я знав тільки з прочитаних книжок. Усі товари були привабливо розкладені й виставлені в зашклених прилавках. У мене голова почала йти обертом, коли я дививсь на такий розкішний вибір харчів. Таж кілька місяців поспіль я навіть звичайнісінької їжі не бачив! Я вже й смак справжнього хліба забув. А тепер, куди не гляну, всюди повно оцих розкішних їстівних речей.

Мене аж гострим болем шпигонуло від голоднечі, і я ледве зміг встояти на ногах. Дикий голод точив мені шлунок, а в горлі так мене здушило, ніби хто руками стискав і скручував шию. У цих своїх муках я вже от-от був би розплакався вголос, та раптом відчув на плечах у себе мамині руки. Вона зрозуміла мій емоційний стан. Мабуть, і вона почувала себе так само. Коли я глянув на неї, вона усміхнулась і сказала: «Май трохи гордости, сину!» Ці її слова заспокоїли мене і додали сили здолати напад фізичної кволости.

Ми вирішили купувати лише найважливіші й найпотрібніші продукти, тому, коли прийшла наша черга біля прилавку, швидко, без зайвих вагань і смикань вибрали, що нам було потрібно. Ми купили масла, солонини, смальцю, два буханці хліба, цукру і ще кілька різних товарів – рівно на 18 рублів. Більшість із цього всього добра була гарно спакована в бляшанках, коробках чи торбинках. На наш подив виявилося, що на всіх етикетках був напис по-англійському «Виготовлено в СРСР», тобто всі ці товари були призначені для чужоземного ринку.

Закінчивши купівлю, ми, силкуючись не привертати до себе уваги, вийшли з крамниці й подалися у зворотну дорогу. Ми не боялися нападу грабіжників серед білого дня, бо ж були такі самі, як і решта голодних селян, та й виглядали не інакше: худі й виснажені, одягнені в лахміття, з жебрацькими мішками на плечах. Ніхто при здоровому розумі був би не запідозрив, що в тих мішках з-під картоплі ми несемо кілька фунтів солонини та інших поживних речей, які були для нас найкоштовнішими скарбами на світі.

Вже бувши в дорозі додому, ми не годні були втриматися від спокуси, щоб не покуштувати трохи хліба з солониною. Смакувало воно нам так, що й описати годі. Мати радила, щоб я не їв забагато, побоюючись, що мені стане від того погано. Тим часом починало вже смеркати, і страшнувато було вертатись додому тим самим битим шляхом, яким ми дісталися до міста. Отож ми вирішили завернути до станції в надії потрапити на потяг, що зупинявся на полустанку за три кілометри від нашого села. Це нам скоротить дорогу і там ми вже будемо в безпечнішій і залюдненій місцині.

Коли ми підходили до станції, товарняк саме проїхав повз нас, прямуючи правобіч. Видно було людей, що скупчились довкола чогось такого на рейках. Підступивши ближче, ми побачили калюжу крови й у ній розчавлене людське місиво. Хтось сказав, що це самогубство: жінка з дитиною на руках кинулася під потяг. Поволі одне за одним люди почали розходитись, а знівечені тіла матері та її дитини так і залишилися там лежати, нікого більше не цікавлячи. Ніхто над ними й сльозинки не зронив, ані не виявив спочуття з приводу такої трагічної смерти – настільки отупіли вже всі.

Ми прийшли на станцію. Там також було повно народу – і всередині, і знадвору. Люди поприходили, як і ми всі, з довколишніх сіл. Тут була остання їхня надія знайти щось поїсти. Може, гадали вони, якийсь співчутливий пасажир кине їм скибку хліба з вікна вагона. Декотрі сподівалися знайти тут якусь роботу. А інші принесли з собою щось найліпше зі своїх речей, аби виміняти їх на харчі чи продати за гроші. Вони терпляче сиділи на цементному пероні, мокрому від снігу, виставивши свій крам: прегарної ручної вишивки українське вбрання з доморобного полотна, а також рясно розшиті доморобні обруси, вишивані рушники, ручно ткані килими. Деякі з тих речей переховувалися десятиліттями або й довше в скринях та як дівочий посаг переходили з покоління в покоління. Але в той час такі коштовності не знаходили покупців. Тоді дуже мало пасажирських потягів проїздило, а місцеву людність нічим не можна було привабити, крім харчів. Усі, крім партійних та державних бонз та спекулянтів на чорному ринку, жили або надголодь, або мерли з голоду.

Більшість із тих людей, що переповнили чекальну залю станції, намагалися придбати квитки на потяги в північному напрямку, до Росії, де голоду не було. Але даремні були їх намагання. Продавати квитки українським селянам до Росії було офіційно заборонено, за незначними винятками для тих, які мали довідку, що їм дозволено відлучитися з колгоспу, і то саме до певного конкретного місця призначення. Та однаково голодняки пробували своє щастя, їм не було вже чого втрачати, та й робити теж було нічого, тим паче тепер, коли