Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"

нам треба було за всяку ціну роздобути десь харчів. Мати запитала нас – вона завжди так робила у важливих справах – як, на нашу думку, найкраще використати ці дукачі. Ми водносталь погодилися, що один з них треба віднести до найближчого «торґсину» в райцентрі. І вирішили відбути цю подорож якнайшвидше, поки сніги ще не зовсім відгородили наше село від світу. Пізніше, як зима розгуляється на всю силу, вибратися з села буде взагалі неможливо.

Отож одного ранку, в кінці січня 33-го року, ще передсвітом, мати і я вирушили головною вулицею через усе село, щоб вийти врешті на основний шлях, що провадив до самого райцентру.

Була це подорож, якої неможливо забути. Незабаром зійшло сонце в усій своїй блискучій пишноті на неозорому блакитному небі, а білий сніговий покрив аж іскрився від його яскравих променів. Краєвид був тихий і спокійний. Ми не зустріли анічого живого: не було ні пташок, ні котів, ні собак, ані навіть їхніх слідів на снігу, що свідчили б про життя довкола. І не перестріли ані одної живої людини. Мене огорнуло дивне почуття, наче ми справді проходили через якесь мертве царство.

Єдиною ознакою, що люди ще живі, були димки з коминів оддалеки. Проте мало які хати посилали цей сигнал. Більшість із них, похована під глибоким сніговим заметіллям, крила в собі страхітливе видовище мешканців, що в невимовних муках конали з голоду.

Та вже невдовзі, коли ми поволеньки чалапали по снігу до центру села, нам почали траплятися наочні докази голодної смерти. Ми завважили щось таке чорне, подібне здалеку до притрушеного снігом стовбура. Підійшовши ближче, ми побачили, що то був людський труп. Закостенілі руки й ноги мертвяка, які стирчали з-під снігу, надавали йому вигляду якоїсь потвори. Я нахилився і змів рукою сніг з обличчя трупа. Виявилося, що це Улас, наш старенький сусід, якого ми востаннє бачили десь із місяць тому.

За кілька кроків далі нам трапилося ще одне заморожене на камінь тіло. То був труп жінки. Коли я струсив з неї сніг, у мене застигла кров від жаху: небіжчиця під обідраним кожухом закостенілими руками тулила до грудей замерзле тільце немовляти.

Нарешті ми перейшли село і опинились на шляху, що вів до райцентру. А тут відкрилася перед нами інша страхітлива панорама. Правобіч, вподовж усієї дороги лежали трупи тих селян, які, мабуть, пробували дістатись до міста в пошуках роботи й шматка хліба. Знесилені голодом, вони не могли туди дійти і врешті лягали або падали край дороги, щоб уже ніколи й не підвестись. Легенький сніжок милосердно прикрив їхні тіла білим покривалом.

Неважко було здогадатись, що довелося спізнати тим людям, чиї трупи лежали лівобіч. Найімовірніше, вони верталися з районного центру додому, так нічого й не добившись. Вони тільки даремно пропішкували стільки кілометрів туди, і то лише для того, щоб їм відмовили в роботі й можливості втриматись при житті. Вони поверталися додому голіруч. Смерть наздоганяла їх, коли вони тарганилися додому, примирившись із тим, що хоч помруть у своєму селі.

Розлогі колгоспні лани, що простягалися на багато кілометрів обабіч шляху, виглядали як побойовисько під час великої війни. Вони були всіяні трупами тих селян, що померли з голоду, перекопуючи старі картоплища в надії знайти хоч півкартоплинки, недогляненої чи покинутої під час збирання. Люди вмирали там, де падали від знесилля в нескінченних пошуках харчів. Декотрі замерзлі мертвяки лежали там, певне, вже місяцями. Ніхто не квапився позвозити їх звідти й поховати.

Нам дуже тяжко давалися ті вісім кілометрів відстані від нас до райцентру. Коли ми вийшли з нашого села, з півночі знявся зимний вітер, а на обрії показалися хмари. Важко було, особливо матері, йти проти вітру, але ми таки затялися на своєму і десь після шести годин змагання з вітром та сніговими переметами добулися врешті до околиці райцентру. Тут на нас чекало ще одне страхітливе видовище.

Райцентр тоді ще не мав каналізації, і всі нечистоти збирала спеціяльна санітарна бригада, як звичайно, вночі. Для нечистот, що їх вивозили в бочках кінними підводами, не було викопано спеціяльного звалища. Бочки звичайно випорожнювали, виїхавши за місто, просто обабіч шляху. Виглядало на те, що шлях від нашого села до райцентру особливо припав до вподоби возіям тих бочок, бо значний відтинок дороги з обох боків був покритий грубим шаром відходів. Навіть за нормальних часів отаке видовище було надзвичайно гидким і неприємним уже саме собою, але ми вже до цього звикли. Тепер же, коли ми повільно плелися вдовж цієї загидженої дороги, нам аж кишки вивертало. Серед цього каналізаційного бруду там і сям прослалися замерзлі трупи. Вони лежали поодинці або гуртами, або й цілими купами, наче рештки якогось румовища. Декотрі були притрушені снігом, і тільки їхні руки й ноги стирчали з кучугур, інших затопили недавно вихлюпнуті нечистоти. Не раз траплялися трупи матерів, що все ще пригортали немовлят до грудей під полами домотканих свиток.

Всі ці мерці – то були хлібороби з довколишніх сіл та їхні родини, і всі жертви голодної смерти. Позбавлені всіх засобів до існування, ці хлібороби єдиним виходом для себе бачили втечу до міста, де сподівалися знайти якусь працю, якийсь харч, якусь допомогу. Не вважаючи на заборону покидати свої села, вони юрмами сунули до райцентру, збільшуючи кількість його людности й дозоляючи городянам та керівництву міста. Вони з'являлись на порогах помешкань, благаючи крихот хліба чи бодай картопляного лушпиння, але надаремно. Містяни з їхніми мізерними харчовими пайками не могли дати селянам досить їжі, щоб урятувати їх від голодної смерти. Цих вимушених приплентачів було просто забагато. Вони вистоювали або лежали на хідниках вулиць, на базарах, на залізничних станціях, під парканами, на подвір'ях, у канавах обіч вулиць та шляхів. Вони стали таким буденним явищем, що городяни обминали їх, байдужі і до них, і до їхніх благань. Отже, марно перепробувавши все і потицявшись по всіх кутках, селяни зі своїми родинами врешті стикалися з неминучою голодною смертю. А їхні трупи, наче нанесені повінню дровеняки, довгі дні валялися під ногами, і нікому до них не було діла.

Часто міліціонери зганяли голодняків, мов худобу, у великі череди, випроваджували за місто і полишали там напризволяще. А мертвих і напівживих, уже нездатних ходити, кидали на машини або кінні підводи й вивозили – теж куди-небудь за місто. Там їх скидали в яруги або обабіч доріг, як то робили з нечистотами. Невже ці люди не заслужили бодай сякого-такого похорону на кладовищі, нехай