Читати книгу - "Пробудження Левіафана"

пішов той слідом. Здогади зло нуртували в ньому, та він все одно пішов за Джо.

– Отже, – запитав Джим, – ми щойно приймали участь у перестрілці, де вбили трьох осіб, і тепер нас просто відпускають? Не опитали, не взяли свідчень? Як взагалі таке можливо?

– Професійна люб’язність, – відповів Міллер, і Голден не був впевнений, що це жарт.

Двері ліфта відчинилися з м’яким звуком, і екіпаж «Росінанта» послідував за Міллером. Наомі стояла найближче до панелі, тож вона простягнула руку, аби натиснути кнопку холу. Проте її руки так трусилися, що вона мусіла зупинитися і стиснути кулак. Глибоко вдихнула, випростала вже твердого пальця і натисла кнопку.

– Це хєрня. Те, що ви екскоп, не дає вам ліцензії на участь у перестрілках, – Голден сказав у спину Міллеру.

Той не поворухнувся, але здалося, ще більше зіщулився. Погляд важкий та розфокусований. Шкіра ще більш посіріла.

– Сематімба знає результат. Половина його роботи в тому, щоби знати, коли тре дивитися в інший бік. Крім того, я пообіцяв йому, що ми не полишимо станцію без попередження.

– До сраки! – вилаявся Амос. – Ти не робиш обіцянок за нас, приятелю.

Ліфт зупинився, і двері відкрилися прямо на кроваву сцену перестрілки в лоббі. В приміщенні знаходилось до дванадцяти поліцейських. Міллер кивнув їм, і вони кивнули у відповідь. Він вивів голеднівців назовні в коридор і розвернувся до них:

– З цим ми розберемося пізніше. А прямо зараз давайте знайдемо місце, де можна поговорити.

Голден погодився кивком:

– Добре, але ти платиш.

Міллер прямував коридором до станції «труби».

Коли команда рушила слідом, Наомі поклала руку на плече Голдена і трошки його пригальмувавла. Коли Мілер трохи відійшов, Наомі стиха мовила:

– Він її знав.

– Хто кого знав?

– Він, – жінка вказала на Міллера, – знав її. – Вона махнула головою назад, в бік місця злочину.

– Як ти зрозуміла?

– Він не очікував знайти її там, але він знав, хто вона така. Побачити її в такому стані було для нього шоком.

– Гм. Я взагалі нічого такого не помітив. Він здався мені містером Спокоєм, попри все що відбувалось навколо.

– Ні, вони були друзями абощо. Йому не просто з цим розібратися, тож може не дави на нього занадто. Він нам ще знадобиться.

***

Міллерова кімната в готелі виявилася лиш трохи краща за ту, де вони знайшли тіло. Алекс одразу прошмигнув у ванну і зачинив двері. Шум води в рукомийнику був не досить гучний, аби приховати пілотове блювання.

Голден вмостився на не дуже чисту ковдру ліжка, змусивши Міллера сісти на єдине в кімнаті і з виду незручне крісло. Наомі сіла на ліжку біля Голдена, проте Амос ходив з кутка в куток, оглядаючись навсебіч, мов знервована тварина.

– Ну, кажи, – звернувся Голден до господаря кімнати.

– Давай вже почекаємо, коли всі зберуться, – той кивнув у бік ванної кімнати.

Алекс повернувся за декілька секунд, обличчя біле, але свіжовмите.

– Ти в порядку, Алексе? – турботливо запитала Наомі.

– П’ять з п’яти, старпоме, – Алекс вмостився на підлозі і вперся лобом в коліна.

Голден дивився на Міллера і чекав. Той сидів, крутив у руках капелюха ще хвилину, потім кинув його на полицю.

– Ви знали, що Жулі буде в кімнаті. Звідки? – запитав він.

– Ми навіть не знали, що її звали Жулі, – відповів Джим. – Ми просто знали, що там хтось зі «Скопулі».

– Ви не могли б мені повідомити, як ви про це дізнались? – в його очах запалало щось недобре.

Голден взяв паузу. Міллер вбив когось, хто намагався вбити їх, і це чітко давало зрозуміти, що він є другом. Але Джим не бажав випадково видати Фреда і його групу. Поколивавшись, він вирішив зупинитись на півдорозі:

– Неіснуючий власник «Скопулі» зареєструвався в тому блошатнику. Це означало, що член команди подав знак.

Міллер кивнув:

– Хто вам розповів?

– Мені не зручно вам це казати. Ми віримо, що дані були точними, – відповів Голден. – «Скопулі» був приманкою для тих, хто знищив «Кентербері». Ми думали, що хтось зі «Скопулі» міг знати, чому всі намагаються нас вбити.

– Холєра, – вилаявся Міллер, відкинувся на кріслі і перевів погляд на стелю.

– Ви шукали Жулі. Ви сподівались, що ми теж її розшукуємо. Що нам щось відомо, – мовила Наомі без запитальної інтонації.

– Ага, – погодився Міллер.

Тепер була Голденова черга запитувати чому.

– Батьки відправили на Цереру контракт, щоб знайти і повернути її додому. Мені передали справу.

– То ви працюєте на поліцію Церери?

– Вже ні.

– То що тут робите?

– Її родина в чомусь замішана, – відповів Міллер, – але я направду ненавиджу таємниці.

– А як ви дізналися, що це дещо більше, аніж загублена дівчина?

Розмовляти з Міллером було те саме, що пробиватися через гранітну скелю за допомогою гумового зубила. Джо посміхнувся:

– Вони мене звільнили за те, що я занадто глибоко копнув.

Голден свідомо вирішив не хвилюватися про те, що Міллер не відповідає на запитання.

– Давайте поговоримо про карательний загін у готелі.

– Атож! Що за лайно? – мовив Амос, нарешті зупинившись. Алекс підняв обличчя з колін, вперше зацікавившись. Навіть Наомі посунулась до краю ліжка.

– Жодних ідей, – відповів хазяїн. – Але хтось знав, що ви на підході.

– Ага, дякую за блискучу поліцейську роботу, – відповів Амос пирхнувши, – ми б самі ні в жисть не здогадалися.

Голден не звернув на нього уваги.

– Але вони не знали чому, бо вже давно були б у кімнаті Жулі й узяли звідти все, що хотіли.

– Чи це означає, що Фреда зрадили? – запитала Наомі.

– Фреда? – запитав Міллер.

– Чи хтось зрозумів, що Поланськи в темі, але не мали номер кімнати, – запропонував Джим.

– Але навіщо тоді стволами махати? – запитав Амос. – Який сенс у тому, щоб нас завалити?

– Це була помилка, – поділився Міллер, – я бачив, як все сталося. Ось Амос достає ствол. У когось здали нерви. Вони навіть репетували, мовляв, припинити вогонь, перед тим як ви, народ, почали стріляти у відповідь.

Голден постукував пучками пальців.

– Отже, хтось дізнався, що ми йдемо на Ерос, і що це має стосунок до «Скопулі». Вони