Читати книгу - "Американська трагедія"

що говорити? Яке місце дасть йому дядько? В листі дядько згадав про свого сина Гілберта. Що за людина цей Гілберт, його двоюрідний брат? Що він подумає про нього, про Клайда?

Клайд повернувся на Сентрал авеню, дійшов до вокзалу і скоро знайшов фабрику Сємюела Гріфітса. Це був величезний шестиповерховий будинок з червоної цегли, близько тисячі футів завдовжки Він мало не весь був з вікон, у всякому разі та частина, яка була недавно прибудована спеціально для виготовлення комірців. Стара частина, як довідався згодом Клайд, сполучалася з новою кількома критими переходами. Південні стіни обох цих будинків виходили на берег ріки Могаук. З цього боку вздовж Рівер-стріт було кілька дверей, приблизно через кожні сто футів, і біля кожних стояв сторож у форменому одязі. Всі входи в будинок були перенумеровані; під першим, другим і третім номерами був напис: «Тільки для службовців», під номером четвертим — «Контора», двері під номерами 5 і 6, як видно, були призначені для вивезення і приймання товарів.

Клайд підійшов до входу в контору; ніхто тут не затримав його; він пройшов у двоє обертових дверей і опинився перед бар’єром; по той бік бар’єра, поруч з невеликими дверима, що, очевидно, ведуть до головної контори, сиділа телефоністка — негарна жінка років тридцяти п’яти, низенька й огрядна.

— Що вам? — спитала вона Клайда.

— Я хотів би бачити містера Гілберта Гріфітса, — почав Клайд, злегка нервуючи.

— Навіщо?

— Бачте, я його двоюрідний брат. Мене звуть Клайд Гріфітс. У мене лист від дядька, містера Семюела Гріфітса. Він, напевно, прийме мене.

Клайд простягнув їй листа і при цьому помітив, що суворий і цілком байдужий вираз її обличчя відразу змінився і став якщо не люб’язним, то значно шанобливішим. На неї явно справили враження не тільки слова Клайдові, але і його зовнішність, і вона почала нишком з цікавістю розглядати його.

— Зараз я довідаюся, чи тут він, — сказала вона набагато ввічливішим тоном і подзвонила до кабінету м-ра Гілберта Гріфітса.

Очевидно, їй сказали телефоном, що м-р Гілберт Гріфітс удану хвилину зайнятий і що його не можна турбувати, бо вона у відповідь сказала:

— Тут двоюрідний брат містера Гілберта, містер Клайд Гріфітс. У нього лист від містера Семюела Гріфітса. — І, звернувшись до

Клайда, додала: — Сідайте, будь ласка. Напевно, містер Гілберт Гріфітс прийме вас через хвилину. Зараз він зайнятий.

I Клайд був дивно схвильований, помітивши незвичайну шанобливість в її тоні: до цього часу ще ніколи за все його життя з ним не розмовляли так шанобливо. Подумати тільки! Він близький родич такої багатої і впливової сім’ї! Яка величезна фабрика! Який здоровенний будинок — цілих шість поверхів! Тільки що, проходячи по другому берегу ріки, крізь відчинені вікна він бачив величезні приміщення і в них так багато жінок, заглиблених у роботу. І мимоволі хвилювання охопило його. Високі цегляні стіни будинку були наче втіленням енергії, справжнього матеріального успіху — мабуть чи не найвищого успіху в очах Клайда.

Він дивився на сірі оштукатурені стіни цієї приймальні, на напис на внутрішніх дверях, що говорив: «Акціонерне товариство комірців і сорочок. Голова Семюел Гріфітс, секретар Гілберт Гріфітс», і запитував себе, що він побачить там за дверима, і який цей Гілберт Гріфітс, і як він його прийме — холодно чи привітно, по-дружньому або вороже?

Так він сидів і розмірковував, як раптом телефоністка знову звернулася до нього.

— Тепер зи можете зайти, — сказала вона. — Кабінет містера Гілберта Гріфітса в самому кінці цього поверху, з того боку, що виходить на ріку. Вам кожний службовець покаже.

Вона трохи підвелася, наче збиралася відчинити йому двері, але Клайд поспішив попередити її.

— Спасибі, не турбуйтеся! — від усього серця сказав він.

Відчинивши скляні двері, Клайд побачив великий зал; тут було

більше сотні службовців, — здебільшого молоді чоловіки і молоді жінки. Всі вони, здавалося, поринули в папери, що лежали перед ними. У багатьох над очима були зелені козирки. На чоловіках були короткі робочі куртки з сатину або нарукавники, що захищали рукави сорочок. Майже всі молоді жінки були в охайних гарних платтях з бавовняної тканини або в робочих халатах. По обидві сторони, відокремлені від центральної частини залу перегородками, були кабінети різних службових осіб фірми, і на дверях виднілися таблички з їхніми іменами: м-р Сміллі, м-р Летч, м-р Гетбой, м-р Беркі.

Телефоністка сказала йому, що кабінет м-ра Гріфітса міститься в глибині будинку, тому Клайд досить впевнено пройшов через весь зал і в кінці його побачив напіввідчинені двері з табличкою: «Гілберт Гріфітс, секретар». Він почекав хвилину, не наважуючись зайти, потім злегка постукав. Зразу ж різкий пронизливий голос гукнув: «Зайдіть». Клайд зайшов і побачив перед собою молодого чоловіка, який, здавалося, був трохи нижчий від нього на зріст, дещо старший і, безперечно, набагато стриманіший і проникливіший; словом, це був якраз такий молодий чоловік, яким мріяв стати сам Клайд: він знав своє діло, був владний і енергійний. Оскільки наближалася весна, на ньому був, як відразу помітив Клайд, ясносірий костюм у яскраву смужку. Його блискуче волосся було трохи світліше, ніж у Клайда, і рівно зачесане назад; ясні сіроголубі очі вп’ялися в Клайда, ледве він встиг переступити поріг. На молодому чоловікові були великі окуляри в роговій оправі, які він надівав тільки під час роботи; крізь круглі скельця він швидко й уважно оглянув Клайда з голови до ніг, помітивши все — від черевиків до коричневого фетрового капелюха, що його Клайд тримав у руці.

— Ви — мій двоюрідний брат? — сказав Гілберт льодовим тоном, з слабкою і далеко не доброзичливою посмішкою, коли Клайд спинився посеред кімнати.

— Так, це я, — сказав Клайд, збентежений і трохи зляканий таким холодним прийомом.

Він миттю зрозумів, що не може ставитися до свого двоюрідного брата з тією ж повагою, яку вселяв йому дядько, чиїми руками створене це чудове підприємство. Десь у глибині душі він відчував, що цей молодий чоловік, мабуть, тут тільки спадкоємець — не більше, і коли б не здібності батька, який зумів створити вели-чезну фабрику, син не міг би напускати на себе таку бундючність і набирати гордовитого вигляду.

Та надто вже безгрунтовні і мізерні були права Клайда на будь-яку пошану тут, глибоко вдячний він був за все, що можуть для нього зробити, і тому він уже наперед почував себе за це зобов’язаним і намагався посміхнутися найпривітніше. А Гілберт Гріфітс, мабуть, одразу ж визнав цю посмішку за ознаку самовпевненості; цього він не мав наміру терпіти в якомусь двоюрідному братові, та ще в