Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

за допомогою ременя закріплювали на голові.

— Справді!

Росіянин хутко підтягнув спальник і обнишпорив його руками. За секунду пальці намацали налобник.

— Є!

Несподівано тріск і рохкання урвалися. Довкола стало так тихо, що хлопці без зусиль розрізняли дихання одне одного — поквапні сторожкі схлипи.

— О Боже… — застогнав Ґрем.

Що б це не було, та воно щойно прорвалося крізь зарості й зараз зупинилося на межі табору. За кілька метрів від них. Мовчки.

— Умикай, — стерплим голосом попросив Левко.

Тремтливими руками Сьома дістав ліхтар. Спершу начепив його на голову й тільки тоді ввімкнув батарейку.

Лампа виявилася достатньо потужною, щоби прорубати в пітьмі виразний коридор.

Наступної миті троє хлопців і дівчина заволали в унісон:

— А-а-а-а-а-а-а-а!!! — серця всіх чотирьох збивалися з ритму від тваринячого жаху.

Біля краю заростей стояв темношкірий чоловік. Промінь триватного світильника охоплював його всього. Попервах Левку здалося, що перед ними мрець. Попри те що проява трималась вертикально, в очі впадали деталі, що наштовхували на думку про небіжчика: здутий живіт, сині плями на руках, вирячені очі (у монохромному діодному сяйві Левко чітко побачив зжовклі білки без зіниць) і — найважливіше — у потвори не було нижньої щелепи. Замість неї з-під верхньої підкови зубів звисали скривавлені шматки шкіри і… язик. Потемнілий язик вивалювався просто з горла й теліпався, наче ганчірка. Підозри вивітрилися напрочуд швидко, бо чоловік ворухнувся. Розчепіривши пальці, викинув руки вперед. Став водити ними в повітрі. Рухи виглядали смиканими, конвульсивними, ніби в ляльки-маріонетки. Голова хиталася, брудно-білі очі зблискували у світлі ліхтаря. Не примружившись і не уникаючи насиченого сріблом променя, він зробив крок до центру табору.

Левку здалося, що його очі повипадають із орбіт. Як у трансі, він підняв праву руку й натиснув на ковпачок балончика. Струмина дострелила до потвори. Хлопець пам’ятав, як минулого разу, в тумані, непроханий гість затулив обличчя рукою та відступив, одначе цього разу нічого такого не сталося. Левко злегка викрутив кисть, спрямувавши струмінь просто в понівечене лице, проте темношкірий монстр, який вийшов із нетрів, не кинувся навтьоки. Він навіть не відвернувся. Натомість зробив іще один крок до табору.

«Це не людина!» — від жаху українець ледве втримався, щоб не задзюрити штани.

Першою зірвалася Сатомі. Прикривши рота рукою, щоби спинити заливисте верещання, дівчина помчала геть.

Слідом, не озираючись, рвонули хлопці. Розвернувшись, Семен лишив темношкірого в темряві.

Хлопці бігли так швидко, як тільки це можливо в джунглях. Ґрем і Левко силкувалися не відставати від росіянина, зорієнтовуючись на світло ліхтарика. Семен біг навмання. Він не мав на кого зорієнтовуватись. Він просто гнав туди, де було менше гілок.

— Вируби його, — через якийсь час хрипнув з-за спини Левко.

Семен зрозумів. Світло налобника видає їх. Росіянин простягнув руку до потилиці й вимкнув батарейку.

Тримаючись один за одного, хлопці пробігли ще трохи, а тоді повалилися на землю. У пітьмі бігти далі було неможливо. Можна було запросто вивихнути ногу або виколоти око.

Стікаючи потом і адреналіном, вони віддихувались і прислухалися, готові дременути будь-якої миті — щойно зачують щось підозріле. Проте ловити особливо було нічого: сельву огорнула гнітюча тиша.

— Що то було? — нахилившись до Семена, прошепотів Левко. Газ у противедмежому балончикові, схоже, скінчився, та він продовжував стискати його в руці. Пальці збіліли від напруження.

— Цить… — Сьома приклав указівний палець до губ українця.

— Звідки в тебе газовий балончик? — запитав Ґрем, але йому ніхто не відповів.

Спливло п’ять хвилин. Нічого не змінювалося. Напруження м’язів не відпускало, проте принаймні хлопці припинили тремтіти.

— Може, це якийсь мандрівник? Просто вийшов до нас… — припустив Левко.

— Ага, — відрубав росіянин. — Посеред ночі, та ще й із закоченими очима без зіниць.

— Ти теж бачив…

— Ще б не побачити.

— Фак! Мені страшно.

У цій частині тропічного лісу дерева мали не такі густі крони: світло зірок проникало глибше в сельву. Призвичаївшись до пітьми, хлопці могли бачити один одного, розрізняли кущі папороті, велетенське листя міконії[93] та обвиті ліанами стовбури невідомих дерев. Ґрем окинув товаришів поглядом, а тоді, завмерши, спитав:

— А де Сатомі?

LXXIII

Розчавлені страхом, приголомшені власною безпорадністю, хлопці зачаїлись у хащах. Попервах Левко рвався на пошуки Сатомі, проте Семен угамував товариша. Навіть зі світлом налобника в такій глушині японку не розшукати. Легко пройти за півметра й не побачити дівчини. Крім того, яскравий діодний промінь умить вкаже на їхнє місцезнаходження тому, хто вийшов із нетрищ.

— Найвірогідніше, що Сатомі десь поряд із табором. Залягла, як і ми, й вичікує.

— Сьомо, та не можемо ми сидіти, склавши руки.

— Дочекаємося сходу сонця, тоді вирішимо.

Ґрем не втручався, радіючи — якщо в такій ситуації хоча б чомусь вдавалося радіти, — що пітьма приховує панічні судоми, котрі раз за разом прошивали його тіло, а також мокру пляму на його шортах спереду.

LXXIV

12 серпня 2012, 07:37 (UTC -5)

Мадре-де-Діос

На ранок у сельву почали повертатися звуки: подуви вітру, щебет птахів…

Ґрем і Левко лежали із заплющеними очима, по-собачому згорнувшись калачиками на купі підгнилого листя. Вони не заснули. Вони вирубилися, сягнувши межі нервового виснаження. Семен не склеплював повік, прискіпливо озираючи довколишні нетрі. Серце гупало так, наче він уже встиг під зав’язку заправитися кавою.

Сонце зійшло о 6:01, проте по-справжньому розвиднілося лише на початку восьмої.

Уночі хлопці забігли в особливо густу частину тропічного лісу. Довкола громадилися товстенні стовбури бавовняних дерев[94]. Окремі досягали трьох метрів у діаметрі. Біля підніжжя вони виглядали товстішими — завдяки вертикальному корінню, котре нагадувало стабілізатори космічних ракет. Крони годі було розгледіти.

Росіянин розштовхав товаришів.

— Піднімайтесь.

Левко щось муркнув у відповідь, спросоння не усвідомлюючи, де він. Зате Ґрем умить підхопився.

— Уставай, — Сьома поплескав українця по спині.

Левко підвівся. «Frontiersman» валявся біля ніг.

— Я що, заснув?

— Так, — підтвердив Сьома.

— А ти?

— Я не спав.

Потираючи очі, Ґрем із Левком роздивлялися навколо. Майже повсюди погляд упирався в сірувато-коричневі колони стовбурів. Левко подумав, що за такими можна заховати танкову колону — запросто, один за одним, — і доки не обійдеш, нічого не побачиш.

— Нам треба повернутися до табору, — сказав Семен. — Оскільки ми не маємо зброї, це треба зробити тихо. Розумієте?

Левко і Ґрем кивнули.

— Тоді пішли.

Почали скрадатися: попереду Семен, за ним Левко, американець позаду.

Коли вийшли з-поміж бавовняних дерев, довкола посвітлішало. Вдалині проступила чистина, на якій вони стояли табором. Крізь листя кущів і нижчих дерев проглядалась яскраво-жовта верхівка намету.

Сьома, припавши ледь не до землі, задріботів до табору.