Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

більше ніж укол шпилькою в ногу цієї величезної ворожої країни. Можливо, нам буде корисно провести перемовини, поки ми ще маємо якусь силу. Можете не сумніватися, що з падінням міста нам не запропонують жодних умов, окрім різанини!

«Це правда, та архілектор навряд чи буде згоден. Мене призначили аж ніяк не для ведення перемовин про капітуляцію».

— Ви незвичайно мовчазні, магістре Ейдер.

— Я недостатньо компетентна для обговорення військових аспектів такого рішення. Але його умови, виявляється, милосердні. Ясно одне. Якщо ми відкинемо цю пропозицію і гурки захоплять місто силоміць, різанина буде жахлива. — Вона поглянула на Ґлокту. — Тоді ніякого милосердя не буде.

«Щира правда. Про гуркське милосердя я знаю все».

— Отже, ви всі за капітуляцію?

Вони перезирнулись і не сказали нічого.

— Вам не спадало на думку, що, коли ми здамося, вони можуть і не дотримати вашої маленької угоди?

— Спадало, — промовив Віссбрук, — та вони дотримували угод раніше, і, звичайно, якась надія... — тут він опустив погляд на стільницю, — це краще, ніж ніякої.

«Можна подумати, ніби ви більш упевнені у своєму ворогові, ніж у мені. Це не так уже й дивує. Я й сам недостатньо впевнений у собі».

Ґлокта витер вологу під оком.

— Розумію. Тоді мені, мабуть, треба подумати над його пропозицією. Ми зберемося знову, коли повернеться наш гуркський друг. На заході сонця.

Він гойднувся назад і скривився, спинаючись на ноги.

— Ви подумаєте над нею? — процідила Вітарі йому на вухо, коли він пошкандибав коридором від прийомної зали. — Ви, бляха-муха, подумаєте над нею?

— Саме так, — різко відповів Ґлокта. — Це я приймаю тут рішення.

— Або дозволяєте отим хробакам приймати їх за себе!

— У кожного з нас своя робота. Я не кажу тобі, як писати звітики для архілектора. Те, як я даю раду цим хробакам, тебе не обходить.

— Не обходить?

Вітарі схопила Ґлокту за передпліччя, і він захитався на кволій нозі. Вона була сильніша, ніж здавалася на вигляд, незмірно сильніша.

— Я ж казала Сультові, що ви можете все владнати! — загарчала вона йому в обличчя. — Якщо ми втратимо місто, навіть не вступивши в бій, голови відітнуть нам обом! А моя голова мене обходить, каліко!

— Паніка зараз недоречна, — пробурчав Ґлокта. — Мені не більше, ніж тобі, хочеться опинитись у воді біля доків, але тут ідеться про нестійку рівновагу. Хай вони думають, ніби можуть добитися свого: тоді ніхто не робитиме необачних кроків. Поки я не підготуюся. Затям собі, практику: зараз я пояснюю тобі свої дії вперше і востаннє. А тепер забери від мене свою срану руку.

Вона не прибрала руки — навпаки, її пальці стиснулися сильніше, лещатами уп’явшись у Ґлоктине передпліччя. Вона примружила очі, а біля їхніх кутиків у її веснянкувате обличчя від люті врізалися зморшки. «Може, я неправильно її оцінив? Може, вона зараз переріже мені горло?» Подумавши про це, він мало не всміхнувся. Але тієї ж миті Северард додумався вийти з тіней далі за тьмяним коридором.

— Погляньте на себе, — пробурмотів він, тишком-нишком підійшовши до них. — Мене завжди вражає, що любов розквітає в найнесподіваніших місцях між найменш сумісними людьми. Троянда, що пробивається крізь кам’янистий ґрунт. — Він притиснув руки до грудей. — Це зігріває мені серце.

— Ми його спіймали?

— Звісно. Щойно він вийшов із прийомної зали.

Рука Вітарі обм’якла, і Ґлокта змахнув її та почовгав до камер.

— Чому б тобі не піти з нами? — гукнув він через плече, подумки заборонивши собі терти пом’яту плоть на руці. — Можеш згадати про це у своєму наступному звіті до Сульта.

У сидячому положенні Шаббед аль Іслік Бурай здавався далеко не таким величним. Тим паче на побитому брудному стільці в одній із задушливих і жарких камер під Цитаделлю.

— Хіба не краще говорити на рівних умовах? Досить неприємно, коли ви отак наді мною маячите.

Іслік зневажливо посміхнувся й відвів погляд, неначе розмовляти з Ґлоктою було значно нижче його гідності. «Багатій, якому докучають жебраки на вулиці; щоправда, невдовзі ми вилікуємо його від цієї ілюзії».

— Ми знаємо, що в наших стінах є зрадник. Він у самій правлячій раді. Швидше за все, це один із тих трьох достойників, яким ви щойно зачитали свій маленький ультиматум. І ви скажете мені, хто.

Жодної відповіді.

— Я милосердний, — пояснив Ґлокта, недбало змахнувши рукою, як це зробив сам посол усього за кілька коротких хвилин до цього, — але моє милосердя має свої межі. Говоріть.

— Я прибув сюди під прапором перемовин, за завданням самого імператора! Завдання шкоди беззбройному посланцеві відверто суперечило би правилам ведення війни!

— Перемовини? Правила ведення війни?

Ґлокта захихотів. Захихотів Северард. Захихотіла Вітарі. Фрост змовчав.

— А хіба вони ще існують? Залиште цю маячню таким дітям, як Віссбрук, дорослі так не грають. Хто зрадник?

— Мені шкода тебе, каліко! Коли місто впаде...

«Залиш свої жалощі при собі. Вони знадобляться тобі самому». Кулак Фроста майже беззвучно ввійшов послові в живіт. Він вирячив очі, роззявив рота, сухо закашляв, мало не виблювавши, спробував подихати та знову кашлянув.

— Хіба не дивовижно? — задумливо промовив Ґлокта, дивлячись, як він силкується дихати. — Великі, малі, худі, товстуни, розумні, дурні — всі реагують на кулак у живіт однаково. Зараз ви вважаєте себе наймогутнішою людиною на світі, а за хвилину навіть дихати самотужки не можете. Деякі різновиди влади — не більше ніж обман розуму. Цього мене навчили ваші люди під палацом вашого імператора. Можу вам сказати, що там ніяких правил ведення війни не було. Ви знаєте все про певні сутички, певні мости та певних молодих офіцерів, тож ви знаєте, що я побував у точнісінько такому становищі, як ви зараз. Утім, є одна відмінність. Я був безпорадний, а ви можете будь-якої миті покласти край цій прикрості. Просто скажіть мені, хто зрадник, і вас пощадять.

Іслік тим часом уже відновив дихання. «Хоча гонору в ньому стало значно менше — підозрюю, що назавжди».

— Я нічого не знаю ні про якого зрадника!

— Справді? Ваш пан, імператор, посилає вас сюди на перемовини, не повідомивши всіх фактів? Малоймовірно. Але якщо це правда, ви мені геть ні до чого, чи не так?

Іслік ковтнув.

— Я нічого не знаю ні про якого зрадника.

— Подивимося.

Великий білий кулак