Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"

Джорджіо таємниць немає! — безапеляційно заявила Франческа. — Говори, я слухаю!

Я сховався за монітор.

— Ем… Бачиш… Тут таке діло…

— Маковскі? — не діждалася Франческа.

— Як ти здогадалася? — здивовано вигукнула Сара.

Я за монітором тихенько засміявся.

— У тебе на обличчі написано, — спокійно сказала Франческа. — Теж мені, таємниця. Здивувати мене захотіла. Бабусю свою здивуй!

— Моя бабуся патологоанатом, її нічим не здивуєш! — не залишилася у боргу Сара.

— Чарівна сімейка МакКарті! — гмикнула Франческа.

— Можна подумати… — почав було я, але не встиг — негайно мені у голову полетіла апельсинова шкірка. І як вона встигає так вчасно чистити апельсини?!

— Отже?

— Я відчуваю, що Маковскі хоче запросити мене на побачення… — випалила Сара й зашарілася.

— Полковник уже в минулому? — украй безтактно спитала Франческа й одразу заробила від мене апельсиновою лушпайкою в голову.

— Таке скажеш, — спокійно відповіла Сара. — Я ставлю перед собою реальні цілі.

— Маковскі й справді хоче запросити тебе на побачення, — втрутився я. — Щойно до мене заходив. Радився, як це безпечніше зробити…

— Тобто? — не зрозуміла Сара.

— Ану ж ти його вкусиш?

— Джорджіо!

— Та тихо, жартую. Він хотів, щоб я тебе замість нього запросив на побачення.

— О-о-у! Яка краса! — простогнала Сара. — І ти мене запросиш?

Я відчув себе клоуном, у якого прямо посеред циркового манежу впали штани.

— Саро, — почав я. — Запрошую тебе на побачення!

З рук професора Рассела, що, як завжди, вчасно й несподівано з’явився у дверях, випав контейнер із макаронами й м’ясним фаршем.

— Що тут у вас діється?!

— Я запрошую сержанта МакКарті на побачення, — із кам’яним обличчям сказав я.

Франческа рохнула з-за комп’ютера. Сара гнівно струснула чорним кучерявим волоссям, що стирчало з-під кепі на всі боки. Здебільшого вона збирає його в тугу «дульку» на потилиці, але сьогодні система дала збій, і тепер Сара нагадувала розлючену Медузу Горгону у військовій формі.

— Бозна-що! — буркнув Рассел, піднімаючи свій контейнер. — Добре, що я його вчасно закрив, бо ще б залишився без обіду. І все через вас!

Професор нарешті розігнувся й подивився на мене.

— Що ти сказав?!

— Я запрошую Сару на побачення, — повторив я.

Мені в голову полетіла апельсинова шкірка.

— Джорджіо! Ти?! Чому?!

— Бо сержант Маковскі боїться підійти до сержанта МакКарті й запросити її на побачення. Тому він доручив цю місію мені. Ви думали, я сам із нею піду, чи що?

— Боже, якийсь дитячий садочок. Я ніби знов у middle school вернувся.

— Middle school і kindergarten — це різні речі![48] — заперечила Франческа.

Сара сиділа вся червона. Мабуть, уже триста разів пошкодувала, що прийшла до нас зі своєю проблемою, бо ми, як і завжди, зробили з проблеми балаган.

— Я вже піду… — почала Сара.

— Сидіти! — наказала сержантці Франческа й заклацала по клавіатурі. — Я дивлюся, куди в Коннектикуті симпатичний молодий чоловік може повести молоду симпатичну дівчину. — «Бушнелл»?

— Тільки не «Бушнелл»! — скривилася Сара. — Я там два роки відтанцювала, мене там кожна миша знає.

— «Сінеполіс» у Вест-Гартфорді?

— О, це класне місце, там новий екран і крісла з ефектами! — зраділа суперінтендант.

— На «Паддінґтона».

— Франческо, ти знущаєшся!

— Можна подумати, ви там кіно будете дивитися. Вам там хоч Свинку Пеппу показуй, ви ж там будете…

— Франческо!

— Що?

— Я не піду на «Паддінґтона»!

— А дарма. Дуже милий ведмедик, майже як Маковс…

— Франческо!

— Що я такого сказала?!

Я тихенько сміявся за своїм монітором.

— Зараз ще ти в мене заробиш! — пригрозила мені МакКарті.

— Не займай Джорджіо! — заступилася за мене Франческа.

— Він наді мною насміхається!

— Я тут, між іншим, виконую важливу місію! Запрошую тебе на побачення із Маковскі!

Сара знову почервоніла.

— А я зі своєю дружиною познайомився через книжку. І на побачення запросив! — згадав раптом професор Рассел.

— Ого, як романтично!

— Я теж не міг набратися сміливості. Ходила в нашу університетську бібліотеку дівчина. Щодня ходила, а я все боявся до неї підійти. Смішно, так? Мені було дев’ятнадцять. Я спостерігав за нею і наступного разу вже знав, яку книжку вона братиме в бібліотеці. Там було три томи математичних обчислень. Два вона вже брала, залишився третій. От я і взяв його перед нею, вклав туди записку й чекав, коли вона прийде його брати. Тож у мене теж був дитячий садочок.

— І що, знайшла та дівчина, тобто ваша дружина, записку?

— Ні, — у нас усіх трьох відвисли щелепи.

— Як?! Ви самі їй потім сказали?

— Ні. Вона взагалі тієї записки не бачила. І більше ніколи не бачила.

— ???

— Записку прочитала бібліотекарка. І коли я сидів і чекав, завмираючи зі страху, вона підійшла до мене й сказала, що не проти зі мною куди-небудь сходити. Це й була моя майбутня дружина!

— Aй-й-й-й… — розчулилися дівчата.

— І правильно. Деякі чоловіки — наче барани: поки їх за роги не візьмеш, діла не буде, — висловив я свою експертну думку.

— О, Джорджіо, ти монгол, знаєшся на баранах!

Ми всі засміялися.

— А я одружився з дівчиною, яка мене дуже дратувала в школі, — подав голос старший офіцер Баррел, що вже кілька хвилин стояв у дверях і слухав романтичну історію професора Рассела. — Вона завжди з мене насміхалась, а потім ми одружились. А на медовий місяць ми поїхали на Гаваї, і там я застібкою від брюк прищемив собі…

— Stop! Не треба далі!

— Ніколи не даєте мені розповісти до кінця! — образився Баррел. — А це, між іншим, дуже життєвий сюжет!

— А мої батьки познайомилися в консерваторії, — я теж вирішив поділитися недолугою історією знайомства. — Тато розповідав, що якось він пізно прийшов у гуртожиток, і вахтерша попросила його донести до кімнати дівчину, яка десь так нагулялася, що заснула на диванчику у вестибюлі. І тато тарабанив її на четвертий поверх. Мама розповідає таку саму історію. Щоправда, за її версією все було навпаки. Словом, я так і не знаю, хто кого тягнув!

— Так завжди — різні версії, — погодився Баррел. — Теж дуже життєво.

— А мій тато оженився на мамі тільки тому, що вона потрапила в інвалідний візок і не могла ходити, — сказала Франческа.

Усі замовкли.

— Мама потрапила в аварію, коли їхала з нареченим у Палермо. І невдовзі після того, як лікарі сказали, що вона не зможе ходити, наречений її покинув. До аварії мама була першою нареченою в Аґрідженто. А після, прикута до ліжка, мама була нікому не потрібна. Тільки мій тато її кохав і вірив у неї. Він, зрештою, і поставив її на ноги…

Франческа зарюмсала, і я обняв її за плечі.

— А чи не піти вам кудись у ресторан? — запропонував я Сарі.

— Ага, до мого батька у піцерію! — засміялася напарниця, а її сльози миттю висохли. — Ото буде круто! Ми перші дізнаємося всі подробиці!

— Ні, дякую! — чемно відмовилася Сара.

— О! Я купила вам квитки в наш Connecticut Science Center! Там якраз виставили шикарний стенд із фізики, і там є павільйон із метеликами!

— Круто! — подякувала Сара. — Завжди мріяла туди піти, але самій якось не цікаво, а запропонувати комусь навіть не знала як!

— Тепер підете з Маковскі!

— А йому сподобається?

— Йому сподобається, навіть якби ви пішли на мультики. Головне, що з тобою!

Сара вкотре почервоніла.

— Дитячий садочок! — пробурчав Рассел і додав: — Навіть гірше — Національне управління з аеронавтики і дослідження космосу!

* * *

Вигляд у Франчески був стурбований. Ба більше, вигляд був такий, ніби за нею женеться цілий загін головорізів. Дівчина нагадувала натягнуту струну: зачепи її — і вона задзвенить!

— Чессіно, cara mia, у тебе все ОК?

— Ну… мабуть… — брехати Франческа не вміла. Точніше,