Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"

говорити вона могла все, що завгодно, але очі, ці великі чорні промовисті очиська, обрамлені пухнастими віями, і ці чорні, мов вороняче крило, брови говорили всю правду. І говорила раніше, ніж вона вилетіла б через її яскраво нафарбовані губи.

— Що сталося? — я зрозумів, що пора хвилюватися.

— Ну… Я навіть не знаю, як сказати…

— Ти просто почни. У процесі сформулюєш.

— Я підходила до нашого корпусу, а тут компресор, труба, і вона так дивно мовчала, а компресор працював, і полковник, він… Я просто спитала, а він подивився туди і…

У цю мить ми почули в коридорі чиїсь важкі кроки. Франческа білкою прошмигнула під свій стіл і звідти пискнула:

— Мене тут немає!

— Щось я не… — пробурмотів я.

Двері кабінету відчинились, і зайшов полковник Ґвінн.

— Доброго ранку, Джорджіо!

— Доброго ранку, сер! — я подивився на полковника уважніше і, здається, здогадався, в чому халепа — навколо лівого ока в полковника чорніло майже ідеальне коло. Ніби хтось дуже акуратно накреслив його за допомогою циркуля та вугільного олівця. Здалеку ввижалося, що новий командир начепив старомодний монокль. До образу шляхетного джентльмена не вистачало хіба що циліндра та акуратно закручених вусів.

— Джорджіо… До речі, а чому ви Джорджіо? На вашій табличці написано зовсім інше.

І справді, на латунній табличці, яку я ношу на лівому боці форми, написано «Vasiliev. A.». Ані найменшого натяку на Джорджіо.

— Емм… Я монгол. І в мене два імені, перше — Андрій, а друге, родове — Дорж. Але моя напарниця прочитала його на свій лад, замість Dorje — Giorgio. Так мене й почали всі звати, сер!

— Гм, цікаво, — з цілком серйозним виразом обличчя сказав Ґвінн. — До речі, а де ваша напарниця?

Я у повному відчаї подивився на стіл, під яким ховалася дівчина.

— Гадки не маю, сер! Щось сталося?

— Та сталося. Дивно, я був упевнений, що вона зайшла в кабінет, я ж ішов за нею.

Я затривожився. Франческа якимось чином розмалювала полковника й тепер від нього ховається! І я вкотре покриваю цю збитошницю.

— Гадки не маю, сер! — повторив я, розуміючи, що кожне слово, яке вилітає з мого рота, це цвях у труну. — Може, вона в туалет пішла?

— Як вернеться, передайте, що я хочу бачити її у своєму кабінеті!

— Так, сер!

— На все добре.

Ні хріна собі день почався.

— Франческо, ану вилазь! — зашипів я, щойно двері за полковником зачинилися. — Що це все значить?! Це ти так полковника розмалювала?!

— Ні! Тобто формально не я. Але загалом — я… — долинуло з-під стола.

— Вилізай, кажу! — суворо звелів я. — Розказуй, заради чого я збрехав полковникові.

Франческа повільно вилізла з укриття й розгублено подивилася на мене.

— Джорджіо, я ні в чому не винна.

— Хто б сумнівався.

— Правду кажу!

— Як ти намалювала полковникові таке коло навколо ока?

— Це не я, це він сам!

— А чого він на тебе полює?

— Бо він думає, що це я!

— Стоп! Я нічого не розумію. «Він сам, але вважає, що це я!» Ти малювала його рукою, чи як?

— Та не малювала я! То все труба!

— Яка труба?

— Від компресора!

Я відчув, що в мене закипає мозок.

— Так. Давай спокійно і спочатку.

Франческа зітхнула зі схлипом й почала:

— Я підходила до корпусу. Чую, а повітряний компресор, той, що ганяє повітря в нашому корпусі і в бункері під ним, якось дивно виє. Якщо раніше він працював так: «бур-бур-бур-бур», то сьогодні так: «ві-і-і-і-в-і-і-і-в-і-і-і-і…».

— Перестань, я тебе зрозумів!

— І з димарика від двигуна нічого не вилітало. Я подумала, що його чимось забило. Поряд проходив полковник. Я привіталася, сказала: «Доброго ранку, сер!» Він мені відповів, сказав: «Доброго ран…»

— Та яка, в біса, різниця, що він там сказав! Як ти йому таке коло вліпила?!

— Я сказала, що, мабуть, димарик чимось забитий. І попросила його туди подивитися!

Я сів на стілець. Від реготу не те що говорити, а й дихати не міг.

— Ну він і подивився… А потім я злякалась і втекла…

— А пізніше він подивився в дзеркало й вирішив, що ти його розіграла, а тепер викликає тебе на ешафот!

— Щось таке…

Я знову зігнувся від реготу вдвоє.

— Чого ти іржеш?! У мене біда, а йому смішно! — дівчина заплакала.

Я зразу перестав сміятися.

— Ну, Франческо… Ну ти чого? — я підійшов і погладив її по жорстких кучерях. — Ти не винна, ти ж не хотіла, правда? Треба буде тільки сказати правду, чуєш? Не плач, я тебе не кину.

— Правда? — Франческа підняла на мене заплакані очі.

— Правда.

На церемонії підняття прапора полковник Ґвінн, на відміну від колишнього командира, полковника Вескотта, не виступав перед солдатами й офіцерами з мотивуючими промовами. З одного боку, час церемонії без промов значно скоротився і ми не стояли по кілька зайвих хвилин на ранковому морозі. А з іншого — це було сумно, тому що вся авіабаза любила ці промови. Вескотт говорив просто, без папірчиків, і деколи не цурався й міцного слівця, від чого хлопці гиготіли, а дівчата червоніли.

Ґвінн же, який до посади командира служив пілотом-інструктором, був, як усі військові тренери, вельми небагатослівний і волів залишатися в тіні. Але не сьогодні. Сьогодні полковник був зіркою церемонії. Під час виконання державного гімну і підняття прапора солдати й офіцери витріщалися на командира. Даю слово, що половина бази хотіла підмалювати полковникові розкішні вуса Еркюля Пуаро. У рядах то там, то тут було чути гиготіння й рохкання. І тільки Франчесці було не до сміху. Вона міцно вчепилася в мій рукав і дрижала.

Після церемонії Ґвінн десь швидко зник. Ми скористалися цим, швиденько зайшли в корпус і зачинилися в командному центрі.

Зміна почалася тривожно.

Під час першої перерви я зустрів полковника в коридорі. Монокля на його лівому оці вже не було.

— Джорджіо, ви передали Франчесці, що я її шукаю? — сухо спитав командир.

— Так, сер! Але вона зараз зайнята. Може, я буду вам корисним?! — кинувся я грудьми на амбразуру.

— Ні, мені потрібна Франческа, — відповів полковник і пішов собі далі.

З самого ранку вигляд у нього був заклопотаний і похмурий.

Я вернувся в командний центр і неабияк задумався. Я не мав сумнівів, що Франческа вляпалася в чергову пригоду. Нічого нового, якщо не брати до уваги, що в цій халепі фігурував новий командир. Це вам не Вескотт, який і сам міг би посміятися зі свого дурнуватого вигляду. Колись Франческа намалювала на правому борту машини Вескотта слово «cutie», через що з нього сміялися не тільки рідні, а й сусіди. Чим це закінчилось, я вже розповідав[49].

Ґвінн же справляв враження врівноваженої, але дуже прискіпливої, амбітної і серйозної людини. Такі люди точно жартів не люблять. І тим більше над собою.

Оливи у вогонь підлив Баррел:

— Аха-ха! Ви бачили, як нашого полковника сьогодні зранку розмалювали? Він був схожий на собачку! У мене колись дворняга була, ну точно з таким колом навколо ока! Цікаво, який камікадзе так познущався з командира?

«Камікадзе» втягла голову в плечі і важко зітхнула. Я зрозумів, що мені доведеться вкотре виступити миротворчим контингентом і першому йти на переговори, поки не почалися повномасштабні бойові дії.

Я вийшов із командного центру. Здавалося, Франческа розуміла, куди я йду. Вона проводжала мене таким поглядом, ніби я йшов не до командира, а на ешафот замість неї.

Та щойно я вийшов, як почув дріботіння кроків — це була напарниця. Вона підбігла й знов ухопила мене за рукав:

— Підемо разом. Тобто я піду з тобою. Точніше, це ти підеш зі мною. І взагалі, я піду замість тебе! Ґвінн же мене