Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

вигнанні на чужині, а Україна ще на два століття залишалася в неволі.

У 1917-му і після історія повторилась: не стала одностайно Україна навколо Грушевського, Петлюри, Винниченка і не об’єдналася навколо Української Народної Республіки.

І ще на сім чи вісім десятиліть опинилася в неволі. (У ті часи фінни стали одностайно навколо Манергейма і звідтоді Фінляндія – вільна і незалежна.) І лише в 1991 році, як затріщала червона імперія СРСР, нарешті мовби схаменулися. Згадали, що можна й вільними бути і самим розпоряджатися своєю долею: на референдумі 1991 року проголосили вихід із СРСР. Але на цьому одностайність і вичерпалась і звідтоді пішло – вже в незалежній Україні: той у ліс, той ще кудись. Всі рвуться до влади, до чинів-посад, обіцяючи Україні всі блага – «якщо мене оберуть…»

І ми, як завжди, одностайні. Але – в незлагоді.

Бути одностайними в розбраті – це жахливо. Але ми такі, і в той самий час тільки й лунає з трибун: наш народ мудрий, народ скаже своє слово. Але скільки ще віків доведеться чекати його слова? То що ми за народ такий? Мазепа – «зрадник», а ми єдині в незлагоді, в розбраті. І нами все ще хтось поганяє.

У мене є повне зібрання творів Т. Шевченка в шести томах (1963, видавництво Академії наук УРСР). Звернув увагу: у п’яти із шести томів Тарас Григорович згадує гетьмана Мазепу – в тім чи тім контексті. (Це видно з «Покажчика імен», що додається до кожного тому.) І згадує без лайок і образливих епітетів типу традиційного – «зрадник». Але на кожну згадку в кінці кожного тому даються примітки. І всюди, як тільки поет на якійсь сторінці згадав Мазепу, в коментарях одразу ж уточнюється: «зрадник Мазепа».

Приміром, пише поет «сивий гетьман», коментатор одразу ж вистрибує, як чорт зі шкатулки: «Т. Г. Шевченко має на увазі зрадника Мазепу». За те, виходить, «зрадник», що боровся за ту незалежну Україну, яку ми нарешті сьогодні маємо. Чи – мовби маємо.

До Івана Мазепи цю боротьбу починали гетьмани Дорошенко, Самойлович, Многогрішний. Перший закінчив свої дні в Підмосков’ї із забороною будь-коли повернутися в Україну, два інших ще далі опинилися – у Сибіру несходимому… Залишається покладатися на мудрого Максима Рильського: «Слава славна не вмре, не загине, / Ржа не вкриє булатної сталі».

Будемо вірити поету.

А поки що доводиться з гіркотою констатувати:

Нарадила мати,

Як пшениченьку пожати,

Полтаву достати.

Ой, пожали б, якби були

Одностайне стали.

Так би мовити, зупинка за малим: стати нарешті одностайне.

Такий він наш чи не вічний Іржавець. А простіше – іржа. Наша теж чи не вічна. Та, що, до речі, залізо їсть.

(За топонімічним словником, Іржавець – ліва притока Супою, права притока Сможу, права притока Сули. А ще кілька сіл: Іржавець, Ржавець. Всі назви походять від слова іржа (ржа) – вода вкривається іржею, яка утворює майже суцільну плівку (осугу) на поверхні річки [22].)

Отож, ще раз…

7 липня король Карл XII, гетьман І. Мазепа та інші українські діячі, прямуючи до Туреччини, перетнули біля Очакова турецький кордон – Україна залишилася позаду. Як гетьман розумів – назавжди. Принаймні для нього. Залишилася там, вдалині, за далями, за туманами, і нема туди вже гетьману вороття. Потім був тяжкий перехід степовими районами Північного Причорномор’я. Потім був перехід спекотливим аккерманським степом.

1 серпня того самого 1709 року втікачі дісталися Бендер.

Гетьман тримався з останніх сил, на відновлення яких, як і здоров’я, і самого життя в цьому світі він уже не сподівався. У грудях його, в душі та серці, у всьому єстві наче щось із болем пекучим обірвалося. Розумів: справу, заради якої він жив і боровся і яка підтримувала його в цьому світі, програно. І програно назавжди. Все треба починати спочатку, але то вже почнуть інші, він своє зробив – все, що міг. Коли стомлено склеплював повіки, намагаючись хоч на часинку забутися, щоби не так ятрило та пекло серце, в якійсь імлі виринало знайоме личко…

Кочубеївна, Мотрононька – остання і теж вже назавжди втрачена його любов.

І з того далекого краю, що він його вже назавжди залишив, раптом почулося (чи то він сам заспівав):

Їхав козак за Дунай,

Сказав: «Дівчино, прощай!

Ти, конику вороненький,

Неси та гуляй!»

І все було так, хоч їхав він не за Дунай, а за Дністер, але яка різниця, коли дівчині він сказав уже: «Прощай!»

І мовби голосок її почув, Мотрононьки своєї:

«Постій, постій, козаче,

Твоя дівчина плаче,

Як ти мене покидаєш, —

Тільки подумай!»

Залишаючи рідний край, він радий був, що хоч востаннє, хоч вже й на чужій сторонці, а почув любо-милий її голос… Прощай, кохання моє. Не судилося нам. Принаймні в цьому світі…

Прощай, дівчино, прощай! І не поминай лихом.

Ще вчора-позавчора верхівник молодецький, він, на очах постарівши, ще дужче посивівши і геть зсутулившись, тримався в сідлі з останніх сил…

Першим про перехід гетьмана Мазепи на бік шведів дізнався Олександр Меншиков, який на той час був біля українських кордонів. І повідомив Петра І. 27 жовтня поспішно, боячись повстання українців, цар видав універсал, у якому йшлося про зраду Мазепи, який «перейшов на бік Карла, нашого неприятеля».

Карл ХІІ домовився з польським королем Лещинським про те, що «малоросійські землі будуть віддані Польщі, а церкви Божі й монастирі передані уніатам». Це була брехня, висмоктана з пальця, але дехто в Україні – особливо з простого народу – їй повірив. Своїм універсалом Петро І під загрозою швидкої і крутої розправи, включно із смертною карою, забороняв допомагати Мазепі. Заодно цар, аби переманити на свій бік хохлів, щедро обіцяв в універсалі великі милості за збереження вірності і давав амністію всім, хто необачно пішов за Мазепою, – якщо він, звичайно, покається і прокляне зрадника гетьмана. Це теж подіяло, і люд натовпом почав перебігати до царя. Крім усього, спрацював і ефект несподіванки – гетьман свій перехід на бік шведів готував у таємниці, тож коли він так вчинив, багато хто був збитий з толку і не міг збагнути: правда це чи вигадки Мазепиних противників.

Треба було спішно обирати нового гетьмана – про це Петра І буцімто уклінно прохали українські старшини, які не пішли за Мазепою.

Для обрання нового гетьмана цар велів зібратися у Глухові. 27–31 жовтня московські урядовці розіслали персональні запрошення полковникам та українському духовенству – зокрема, гукнули митрополита