Читати книгу - "Блакитне мереживо долі"

щось інше, роби це краще від усіх. Так, щоб ти міг пишатися зробленим». А звільнення — це чорна пляма на репутації на все життя.

— Але я працював у фірмі, яка займалася позикою і зберіганням грошей, — промовив Дейн, — я не збираюся будувати свою кар’єру у цій сфері, повірте.

— Справа у репутації, — продовжував Джуніор. — У тому, яка думка сформувалася про тебе серед людей. Зараз, ти, можливо, і не відчуваєш, що це твоє, але хтозна, як буде далі…

І як цей чоловік міг бути героєм любовного роману місіс Вітшенк? Хай божевільний і вульгарний, але все ж це був роман, з інтригами, скандалами та розлукою. Джуніор був таким «сухим», він сидів за столом і бубонів безперестанку, тоді як усі інші спокійно намагалися поїсти. Лише дружина дивилася на нього зацікавлено, коли він розповідав про тяжку працю і її цінність, про нестачу ініціативи у молодого покоління, переваги досвіду життя у часи Великої депресії. Якби ж молодь пережила ті роки, як Джуніор… Але раптом він зупинився і сказав:

— Ти йдеш зі своїми подругами? — він звернувся до Меррік. Вона пройшла через вітальню до дверей, зупинилася і глянула на батька.

— Ага, — швидко відповіла Меррік, — на вечерю не чекайте.

Її пряме волосся дивовижним чином перетворилося на чорняві кучері, що стрибали від кожного її кроку.

— От, наприклад, наречений Меррік, — продовжив Джуніор, — він пішов працювати у сімейний бізнес. Працює у престижному закладі. Звісно, майстром на всі руки його не назвеш, він не вміє навіть мастило замінити у машині, уявляєте?

— Бувайте, — гукнула Меррік, махнула своїми вишуканими пальчиками і пішла.

Її батько лише кивнув і знову продовжив свою розповідь про «розбещених» і багатих, про те, що вони нічого самі не вміють робити, але Еббі його вже не слухала. Її охопила безнадійність, його самовдоволений і самовпевнений тон, награна вимова, намагання вимовляти слова з північним акцентом, його надмірна увага до походження і класу. Але місіс Вітшенк продовжувала всміхатися, не зводячи очей. Ред узяв собі ще один шматочок помідора, Ерл виклав на тарілці три печива одне на одне, наче збирався забрати їх із собою. До нижньої губи Ворда прилип шматочок курки.

— Усе це, — говорив містер Вітшенк, — доводить, що ти ніколи в житті, чуєш, ніколи в житті, за будь-яких обставин, не будеш поступатися цим людям. Це я тобі кажу, Редкліфе!

Ред перестав солити помідор і глянув на нього.

— Мені?

— Чому ти затанцював під його дудку? Підлизувався? «Так, містере Баркалов», «І, містере Баркалов», «Як скажете, містере Баркалов», «Ми не хотіли турбувати вас, містере Баркалов».

Ред різав помідор, не дивлячись на батька, вдаючи, ніби не чує його, але вилиці стали багряними, наче їх подряпали нігтями.

— О, містере Баркалов, — продовжував глузувати містер Вітшенк. — Це прийнятно для вас?

— А ми повалили стовбур, босе, — втрутився Лендіс, — уклали просто на землю.

Еббі захотілося його міцно обійняти.

Містер Вітшенк хотів ще щось сказати, але замовк і подивився на Лендіса.

— А, — сказав він, — ну добре. Тепер нам залишилося дочекатися Мітча, поки він прийде з обіду у своєї тещі.

— Я б скоро його не чекав. Ви бачили його тещу? Вона готує, як бог. У неї семеро дітей, усі вже одружилися, в усіх свої діти, але щонеділі після церкви вони збираються у неї вдома. Вона подає три види м’яса, два види картоплі, салати, огірки, овочі…

Еббі відкинулася на спинку стільця. Апетит зник, тому коли місіс Вітшенк запропонувала їй ще курки, вона мовчки похитала головою.

— Хотів сказати, — промовив Ред. Чоловіки виходили з їдальні, а він зупинився поряд з Еббі. Дівчина, зібравши брудний посуд, повернулася до нього.— Якщо ти вважаєш, що не повинна приходити на весілля, бо тебе пізно запросили, то це не проблема, чесно. Багато з тих, кого запросила Меррік — друзі Пукі Вандерлін і їхніх мам — відмовилися. Тому там буде багато їжі, от побачиш.

— Матиму це на увазі, — відповіла Еббі і легенько потиснула руку, ніби дякуючи, а насправді даючи зрозуміти, що вона вже викинула з голови балачки його батька, і сподівається, що він зробив так само.

Дейн, який чекав Реда у дверях, підморгнув дівчині. Він любив жартувати над закоханістю Реда, називаючи його «твій шанувальник». Зазвичай її це смішило, але не сьогодні, вона продовжила прибирати зі столу, тому хлопці вийшли.

Срібні прибори Еббі поклала біля рукомийника, де місіс Вітшенк мила склянки, і знову повернулася до їдальні. Там містер Вітшенк пальцями тягнув із тарілки персиковий коблер. Він завмер, побачивши її, але потім підняв підборіддя, закинув пиріг у рот і демонстративно витер руки серветкою.

— Для вас це, мабуть, тяжко, містере Вітшенк? — сказала Еббі.

— Ти про що? — його пальці на серветці заклякли.

— Ви раді, що ваша донька виходить заміж за багатого хлопця, але вам не подобається його розбещеність. Хочете, щоб ваш син потрапив у вищі кола, але вас злить, коли він чемно з ними поводиться. Ні так вам не подобається, ні інакше.

— Дівчино, ви не маєте права говорити зі мною у такому тоні.

Еббі здалося, що серце зараз вискочить із грудей, але вона вирішила, що стоятиме на своєму.

— То я права? — сказала вона.

— Я пишаюся своїми дітьми, — сказав містер Вітшенк холодним тоном. — Більше, ніж твій батько тобою, особливо коли ти так неввічливо поводишся.

— Мій батько дуже пишається мною, — відповіла Еббі.

— Мабуть, це не дивно, зважаючи на те, звідки ти родом.

Еббі відкрила рот, щоб відповісти, але передумала. Вона узяла тарілку з персиковим коблером і пішла на кухню, високо піднявши голову.

Місіс Вітшенк уже перемила весь посуд і почала його витирати, але Еббі забрала у неї рушник.

— Дякую, люба, — сказала Лінні, мабуть, не помітивши, як у Еббі тремтять руки.

Дівчина відчувала себе переможницею, але і переможеною водночас.

Як він, зі своїм сумнівним і ганебним минулим, сміє казати про її походження? Сім’ю Еббі всі поважали, і їм було чим похвалитися. Її прапрапрадід, наприклад, якось урятував короля. Звісно, йдеться не про життя, але він допоміг витягти колесо карети із ями на дорозі. Король особисто йому кивнув, як розповідали. А двоюрідна бабуся із заходу навчалася у коледжі разом із Вілою Кесер,[8] хоча тоді було й невідомо, ким вона стане. У роду Далтонів нічого низького і другосортного не було. І хоча їхній будинок не такий великий, але вони принаймні ладнають із сусідами.

Місіс Вітшенк щось говорила про посудомийні машини. Вона не розуміла, навіщо вони потрібні.

— Деякі мої найбільш приємні розмови були саме під час миття посуду. Але Джуніор вважає, що нам її потрібно купити.

— Що він у цьому розуміє? — різко спитала Еббі.

— Він просто хоче полегшити мені життя, — відповіла Лінні.

Еббі люто витирала тарілку.

— Люди не завжди розуміють Джуніора, — сказала Лінні. — Але він кращий,