Читати книгу - "Небудь-де"

народу одразу, але ближче до кінця торгів до них таки сходилися шукачі вигідних оборудок, цікаві, а ще ті благословенні особи, яких доля наділила нездатністю відчувати запахи.

Ричард, Мисливиця й Дуері проштовхувалися крізь юрбу на палубі. Ричард усвідомив, що якось уже втратив потребу раз-по-раз зупинятися й глипати на все очима. Люди тут були не менш дивні, ніж на минулому Плавучому ринку, але, подумалося йому, для них він був так само дивним, чи не так? Він роззирнувся довкола, стрибаючи поглядом від одного обличчя в юрбі до іншого, вишукуючи маркізову іронічну посмішку.

— Я його не бачу, — сказав він.

Вони наблизилися до намету коваля, де чоловік, якого можна було легко сплутати з невеликою горою, якщо не звернути уваги на сплутану русяву бороду, саме викинув грудку розжареного червоного металу з горнила на ковадло. Ричард ніколи раніше не бачив справжнього ковадла. Він відчував жар від розтопленого металу й горнила з відстані десятка футів.

— Дивіться далі. Де Карабас має з'явитися, — сказала Дуері, дивлячись їм за спини. — Як блудний син. — Вона трохи подумала, а тоді спитала: — А що воно таке, той блудний син? — А тоді, перш ніж Ричард устиг відповісти, запищала: — Гаммерсміте!

Бородатий чоловік-гора глянув угору, переставши кувати розм'яклий метал, і заревів:

— О Храм і Арка. Леді Дуері! — а тоді підняв її на руки, ніби вона важила не більше за мишку.

— Привіт, Гаммерсміте, — сказала Дуері. — Я сподівалася тебе тут побачити.

— Я ніколи не пропускаю ринку, леді, — весело прогримів він. А тоді він звірився їй, як міг би звірити свою таємницю вибух: — Розумієте, саме тут і робляться справи. А зараз, — сказав він, підбираючи підхололий шматок металу з ковадла, — заждіть хвилинку. — І він поставив Дуері на рівні очей на даху своєї ятки, в семи футах над палубою.

Він застукав по металу молотком, перевертаючи коване знаряддям, в якому Ричард правильно запідозрив кліщі. Під ударами молотка безформний кавалок жовтогарячого металу перетворився на бездоганну чорну троянду. То була неймовірно тонка робота з ідеально чіткими лініями кожної пелюстки. Гаммерсміт опустив троянду до відра з холодною водою, що стояло коло ковадла, і вона зашипіла й запарувала. Потому він витяг її з відра, протер і віддав гладкому чоловікові в кольчузі, що терпляче стояв збоку; він зобразив своє вдоволення й дав Гаммерсмітові за троянду зелену пластикову торбинку «Маркс і Спенсер», наповнену сиром різноманітних сортів.

— Гаммерсміте? — сказала Дуері зі своєї жердинки. — Це мої друзі.

Гаммерсміт обхопив Ричардову руку своєю, що була на кілька розмірів більша, і потис її хоч і з ентузіазмом, але дуже обережно, ніби в минулому мав чимало нещасних випадків з цим процесом і нарешті навчився робити це правильно.

— Приємно, — прогудів він.

— Ричард, — мовив Ричард.

Гаммерсмітові це ніби сподобалося.

— Ричард! Прекрасне ім'я! Був у мене кінь на ймення Ричард, — він відпустив Ричардову руку, повернувся до Мисливиці й сказав: — А ви… Мисливиця? Мисливиця! Щоб я так жив, дихав і випорожнювався! Так і є! — Гаммерсміт зашарівся, мов школяр. Він плюнув на долоню й незграбно спробував прилизати волосся назад. Тоді він простягнув до Мисливиці руку, але усвідомив, що сам на неї щойно плюнув, тож витер її об шкіряний фартух і переступив з ноги на ногу.

— Гаммерсміт, — сказала Мисливиця з бездоганною карамельною усмішкою.

— Гаммерсміте? — озвалася Дуері. — Ти не допоможеш мені повернутися на землю?

Він присоромлено глянув на неї.

— Перепрошую, леді, — сказав він і опустив її додолу. Тоді до Ричарда дійшло, що Гаммерсміт мав знати Дуері ще дитиною, і збагнув, що з незрозумілої причини заздрить здорованеві. — Що ж, — сказав Гаммерсміт до Дуері. — Чим я можу вам допомогти?

— Є кілька речей, — сказала вона. — Але перш за все… — Вона повернулася до Ричарда. — Ричарде? У мене є для тебе завдання.

Мисливиця звела брову.

— Для нього?

Дуері кивнула.

— Для вас обох. Чи не пішли б ви і не принесли нам чогось попоїсти? Будь ласка?

Ричард відчув дивну гордість. Він довів свою важливість у випробуванні. Він став Одним із Них. І тепер він Піде і Принесе їжі. Його груди випнулися.

— Я тебе охороняю. Я залишуся при тобі, — сказала Мисливиця.

Дуері усміхнулася. Її очі спалахнули.

— На ринку? Все гаразд, Мисливице. На ринку панує Перемир'я. Ніхто мене тут не зачепить. А за Ричардом треба дивитися пильніше, ніж за мною. — Ричард здувся, але на нього ніхто не дивився.

— А що як хтось порушить Перемир'я? — спитала Мисливиця.

Гаммерсміт здригнувся, не зважаючи на жар від горнила.

— Порушити Ринкове перемир'я? Бр-р-р.

— Такого не станеться. Рушайте. Обоє. Благаю, принесіть мені карі. А ще якихось хрустиків, будь ласка. Гостреньких.

Мисливиця провела рукою по волоссю. Тоді вона розвернулася й пішла в натовп, а Ричард подався слідом.

— А що станеться, якщо хтось порушить Ринкове перемир'я? — спитав Ричард, проштовхуючись крізь юрбу.

Мисливиця трохи подумала.

— Востаннє таке було більш як триста років тому. Двоє друзів посварилися на ринку через одну пані. Хтось витяг ножа, і один з них помер. А інший утік.

— І що з ним сталося? Його вбили?

Мисливиця похитала головою.

— Якраз навпаки. Йому й до цього дня хочеться, щоб на ринку загинув він.

— То він ще живий?

Мисливиця стисла губи.

— Енький, — сказала вона трохи згодом. — Живенький.

Минула мить, а тоді: «Пхе» — Ричарду здалося, що його зараз знудить.

— Що це за… сморід?

— Стічний народ.

Ричард відвернувся в інший бік і спробував не дихати носом, поки вони добряче не відійшли від ятки Стічного народу.

— Маркіза не видно? — спитав він.

Мисливиця похитала головою. Тієї миті вона могла простягнути руку й торкнутися його. Вони зійшли містком до яток з їжею й більш привабливих ароматів.

Старий Бейлі знайшов Стічний народ без жодних клопотів, ідучи туди, куди підказував ніс.

Він знав, що мусив зробити, і трохи посмакував процесом, перетворивши його на подобу вистави, театрально пороздивлявшись дохлого кокер-спанієля, протез ноги й мокрий цвілий мобільний телефон, над кожним скорботно похитавши головою. А тоді він удав, як зненацька помічає маркізове тіло. Він почухав носа. Вдягнув окуляри й подивився на нього уважніше. Понуро кивнув сам до себе головою, як людина, котрій конче треба десь роздобути трупа, але яка вкрай розчарована наявним вибором, і якій доведеться вже брати що є. Він підманив Данникіна й тицьнув у тіло пальцем.

Данникін широко розвів долоні, блаженно всміхнувся й звів очі до небес, показуючи, якою благословенною для нього стала хвилина, коли маркізові рештки увійшли в їхні