Читати книгу - "Небудь-де"

життя. Тоді він приклав долоню до лоба, опустив голову й зобразив спустошення, щоб передати, якою трагедією стала б утрата такого чудового трупа.

Старий Бейлі поліз до кишені й видобув напіввикористаний кульковий дезодорант. Він вручив його Данникіну, котрий примружився, лизнув його й повернув без особливого захвату. Старий Бейлі сховав його до кишені. Він знову подивився на труп маркіза де Карабаса, напіводягнений, босий, досі мокрий від подорожі колекторами. Тіло посіріло, кров давно витекла через безліч малих і великих розрізів, а шкіра стала зморщена і схожа від перебування у воді на чорнослив.

Тоді він витяг пляшечку, на три чверті заповнену жовтою рідиною й передав її Данникіну. Данникін підозріливо на неї подивився. Стічний народ знав, як виглядає пляшечка «Шанель № 5», і вони зібралися навколо Данникіна, щоб подивитися. Той обережно й поважно розкрутив її й бризнув найменшу кількість рідини на зап'ястя. А тоді Данникін понюхав його з урочистістю, котрій міг позаздрити найперший паризький парфум'є. Він енергійно закивав головою й підійшов до Старого Бейлі, щоб обійняти його й тим самим скріпити угоду. Той відвернувся вбік і затримав дихання, поки його не випустили з обіймів.

Піднявши вгору пальця, Старий Бейлі спробував, як зміг, показати на мигах, що він вже не такий молодий, як був колись, і що маркізове тіло, мертве чи ні, однаково доволі важке. Данникін задумливо подлубав у носі, а тоді жестом руки, в якому читалася не тільки велич душі, а й нерозумна та несвоєчасна щедрість, яка, вочевидь, зажене його, Данникіна, і решту Стічного народу до притулку для жебраків, він наказав комусь зі своїх молодих прив'язати труп до нижньої частини прадавнього дитячого візка.

Старий даховик накрив тіло тканиною й поштовхав людною палубою геть від Стічного народу.

— Одне з тих карі дайте овочеве, будь ласка, — сказав Ричард до жінки за прилавком з карі. — А ще хотілося спитати. Оце м'ясне карі. З чиїм воно м'ясом? — Жінка сказала йому. — О, — мовив Ричард. — Гаразд. Так. Тоді краще дайте овочевих на всіх.

— Здоров ще раз, — сказав милозвучний голос коло нього. То була білолиця жінка з бузковими очима і в чорній сукні, яку вони зустріли в печерах.

— Привіт, — сказав Ричард з усмішкою. — О, і трохи хрустиків, будь ласка. А ти, гм, теж хочеш узяти карі?

Не зводячи з нього фіолетового погляду, вона сказала, передражнюючи Белу Луґоші:

— Я не їм… карі, — а тоді засміялася щедрим радісним сміхом, і Ричард усвідомив, скільки часу минуло відтоді, як він востаннє фліртував із жінкою.

— Ох. Гм. Ричард. Ричард Мейг'ю, — він простягнув руку. Вона торкнулася її своєю долонею, ніби потиснувши. Її пальці були дуже холодні, але пізно вночі наприкінці осені та на кораблі серед Темзи все було дуже холодним.

— Ламія, — сказала вона. — Я Оксамитова.

— А, — сказав він. — Ясно. Вас тут багато?

— Є кілька, — сказала вона.

Ричард забрав коробочки з карі.

— Що поробляєш? — спитав він.

— Коли не шукаю їжу, — сказала вона з усмішкою, — то працюю провідницею. Я знаю кожен дюйм Долішнього.

Мисливиця, що доти стояла з іншого боку ятки — Ричард міг у цьому заприсягнутися — тепер стала коло Ламії. Вона сказала:

— Він не твій.

Ламія солодко всміхнулася.

— А це вже мені вирішувати, — сказала вона.

Ричард мовив:

— Мисливице, це Ламія. Вона оксигенова.

— Оксамитова, — мило виправила його Ламія.

— Вона провідниця.

— Я відведу куди захочеш.

Мисливиця взяла з рук Ричарда торбинку з їжею.

— Пора повертатися, — сказала вона.

— Ну, — мовив Ричард, — якщо ми прямуємо сама знаєш куди, то, можливо, вона може нам допомогти.

Мисливиця нічого не відповіла, натомість глянула на Ричарда. Якби вона так подивилася на нього попереднього дня, то він би облишив цю тему. Але то було раніше.

— Послухаймо, що на це скаже Дуері, — сказав Ричард. — Маркіза не видно?

— Поки що ні, — сказала Мисливиця.

Старий Бейлі перетягнув містком прив'язаний до шасі дитячого візка труп, як страхітливого Ґая Фокса,[25] одне з тих опудал, які ще не так давно лондонські діти возили й тягали вулицями на початку листопада, показуючи їх перехожим, перш знищити у вогні багаття п'ятого листопада, у Ніч Багать. Він протягнув труп через Тауерський міст і витяг на горбок коло Тауера, бурмочучи й нарікаючи. Він подався на захід у бік станції «Тауерський пагорб»[26] і ненадовго спинився перед станцією, коло великої сірої стіни, що виступала з землі. Це не дах, подумав Старий Бейлі, але згодиться.

То були рештки Лондонського муру. Якщо вірити переказам, Лондонський мур збудували за наказом римського імператора Костянтина Великого у третьому столітті нашої ери на прохання його матері Гелени, яка була родом із Лондона, і якій до смерті вже набридли володарі й князьки з усіх куточків Імперії, що мовби мимохідь розповідали їй, які солідні стіни мало їхнє рідне місто, і питали, на що схожі міські мури в її частині світу. Коли його завершили, він повністю огородив усе місто; він видався тридцять футів заввишки й вісім завширшки, безумовно заслуживши назву Лондонського муру.

Тепер він вже не височів на тридцять футів, бо з часів матері Костянтина рівень землі піднявся (сьогодні більша частина того Лондонського муру лежить на п'ятнадцять футів нижче рівня вулиць), а також він вже не оббігав усе місто навколо. Та однак то був вражаючий уламок стіни. Старий Бейлі рішуче закивав сам до себе. Він прив'язав до дитячого візка мотузку й видряпався на стіну, а тоді, пихкаючи й видихаючи численні «нехай тобі», витяг нагору й маркіза. Відв'язавши тіло від шасі візка, він обережно поклав його на спину, витягнувши руки уздовж боків. З кількох ран ще точилася рідина. Він був дуже мертвий.

— Дурний ти паскуднику, — сумно прошепотів Старий Бейлі. — Заради чого ти дав себе вбити?

Маленький високий місяць яскраво освітлював холодну ніч, а осінні сузір'я мерехтіли на синьо-чорному небі, мов розтовчені діаманти. На стіну пурхнув соловей. Він оглянув тіло маркіза де Карабаса й солодко залився.

— Ані пари з дзьоба, — різко сказав Старий Бейлі. — Ви, птаство, теж не пахнете гаспидськими трояндами.

Птах протьохкав милозвучну солов'їну непристойність і полетів у ніч.

Старий Бейлі поліз до кишені й витяг чорного щура, що заснув там. Той сонно озирнувся й позіхнув, показавши довгого щурячого плямистого язика.

— Особисто я, — сказав Старий Бейлі чорному щурові; — буду щасливий, якщо до кінця життя не відчуватиму запахів.

Він поставив щура на камінь Лондонського муру коло своїх ніг, і той зацвіркотів до нього, жестикулюючи передніми лапками. Старий