Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

Й родовід твоєї мами розпочався не в його ґражді, а десь на сторонських гонах…»

Данило переночував у сестри, а вранці сів у буркутський автобус, щоб до вечора знову вийти на полонину Веснярку. Зрештою, йому треба-таки щось дізнатися від ватага про гуцульську демонологію.

Розділ сьомий

Вони стояли навпроти і впізнавали одна одну, хоч ніколи й не бачилися. Оленка навіть не запам'ятала, чи привіталася з господинею ґражди, коли увійшла з галереї крізь відчинені двері до гостиної кліті й у хатньому сутінку побачила невисокого зросту, по-дівочому струнку старшу жінку, на обличчя якої падало з вікна полудневе світло й проявляло приховану за мережкою зморщок давню вроду. Було звідкись знайоме Оленці це обличчя — чийсь портрет протискався назовні з глибин старечого віку й засвічувався зсередини полиском молодих очей; дівчина відразу впізнала цей образ й ніби для певності перевела погляд до божниці на покуті, де під іконою з Ісусом, що підвів до неба голову, волаючи: «Отче, чому Ти покинув мене?», висіла на стіні пришпилена шпанеглем фотографія хлопця, з яким Оленка недавно цілувалася уві сні.

Навіть не стрепенулася, немов заздалегідь була готова до такого відкриття: ще коли Михалко Джемига погордливо справляв до байстрючки Федори в Пилипову ґражду, примарилось їй на одну мить, що в цьому тісному світі, густо заселеному Явірнику, вона доконче втрапить до Данилової домівки, бо чому ще раз не міг би статись випадок… їй страшно було втратити Данилів слід, та коли вже ступила в нього, охопила враз її серце тривога, що ось вийде він з другої половини дому, й вона згорить від сорому — адже подумає хлопець, що Оленка шукала його, розпитувала від хати до хати, занедбавши свою дівочу гордість.

Проте тихо було в ґражді, лише на стіні, навпроти образу Ісуса й Данилової фотографії, хилитався під квадратовим старосвітським годинником пойнятий зеленою сніддю мідний маятник, вицокуючи довготривалі секунди, що відмірювали нестерпну тягучість часу, в якому опинилися дві жінки, й жодна не зважувалась заговорити першою: чому я прийшла до вас, вуйно Федоро?; що ти хотіла в мене спитати, доню?; а нічого, мене самі ноги принесли до вашої пишної ґражди із Михалкового свинарника, видно, моя доля вперто зводить мене з вашим сином, а ніяк до пуття звести не може; та скажи нарешті, дитино, чого прийшла, хоч я вже вгадала — ти шукаєш мого Данилка, а він мене розпитував про Оленку Шумеївну із Зеленої, що у Львові вчиться, та я йому нічого не пояснила, хоч знала, що є така панна в сусідньому селі, — бо нащо нам ще одного клопоту, але як ти сама прийшла, то…

«Сідай, Оленко», — промовила Федора, скупо посміхнувшись до неї, а дівчина й не здивувалася, що жінка назвала її на ім'я, а чому б не мала знати, коли й Оленка відразу впізнала Данилову неню; Федорина усмішка розцвітала на устах, ставала щораз щирішою, і врешті жінка не втрималася, підійшла до Оленки і, взявши в долоні її голівку, похилитала нею з боку на бік — немов «печу, печу бабку, кладу на лопатку» — гейби втішилася в цю мить своєю невісточкою, та схаменулася враз Федора й опустила руки — так це ж чужа-чужаниця зайшла до хати, та ще й з ворожого роду, а я, дурна, — ніби свого сина за неї сватаю…

«Чого прийшла, дівчино?» — спитала несподівано черствим голосом, який увігнав в Оленчину душу холод, й та відповіла теж безбарвно — бо ж зовсім чужа була для неї ця жінка, яка ось стояла навпроти з опущеними руками.

«Я журналістка з Жаб'я, то… Ходила в Теребіж до Михалка Джемиги, якого побили на Попі Івані…»

«А що, дуже вутлий він став?» — запитала Федора із затаєною тривогою, чей ішлося таки про її брата.

Цю турботу господині вмить зрозуміла Оленка й тут же думкою проникла в стосунки людей, які є рідними й водночас ворогами, — та стривоженість віддалила дорешти й Федору від дівчини; жінка сіла оподалік на лавицю, склавши руки на колінах, немов на допиті підсудна.

«Ти хочеш щось про нас дізнатися?» — спитала.

«Так…»

«Пощо це тобі?»

«Не знаю, вуйно Федоро», — відказала Оленка й мимоволі глянула на фотографію Данила.

Цей її позирк запримітила жінка, і її обличчя ледь розпогодилося, а далі й зовсім просвітліло. Федора нахилилася до Оленки, поклала свою долоню на її зап'ястя й проказала тихо:

«Данилко вже поїхав… — І, щоб випередити розпитування, квапніше заговорила: — Ми про своє нікому й ніколи не розповідаємо, та й знаємо не все…»

«І мені не розповісте?» — спитала Оленка з надією в голосі.

Федора скинула на неї гострим поглядом, мовляв, яке ти маєш право розпитувати про мої сімейні таємниці — так говорили її очі, а уста склалися в гірку гримасу, немов до плачу, та вмить спливла та печаль з її губ, і жінка промовила голосніше, ніби зважилася на рішучий вчинок:

«Тобі скажу. Тобі одній… Й сама не знаю, чому мені враз захотілося розповісти про те, про що ми дома ніколи й не згадуємо…

…Я добре запам'ятала маму Калину. Так її кликала — Калинкою, бо здавалося мені це слово теплішим, м'якшим, ніж „мама“, яке належало всім, а це ймення було єдино призначене для неї. Ще й з виду скидалася вона на заквітчаний білим цвітом кущ, що вигинався билинами з-поміж смеречин до неба над стрімким ізвором, внизу якого синіла заплава Черемоша… Коли надходила повінь, я завжди боялася, що вода підмиє коріння єдиної в цій місцині світлої прикраси — вже нахилилися галузки над урвищем, і досить було одного дужого сплеску повеневих хвиль, щоб не стало калини на шутровому побережжі, де росли вутлі, підмиті водами смерічки з іржавим чатинням на гілках.

А потім так і трапилось: не стало Калини ні на березі ізвору, ані в хаті Івана Джемиги…

Не довго цвіла мама своєю пишною вродою в Івановому бурдею, швидко зав'яла після того, як народила Михалка; я вже тоді перебувала в наймах у Пилипа Апостола — мене Джемига виїв з дому, як тільки мама зайшла в тяжу. І як це сталося, я й досі збагнути не можу, бо спав він на печі, а мама на лавиці, й ніколи вони по ночах не сходилися, я про це знала, бо тиснулися ми в одній кліті. Хіба що зґвалтував її… Й напевне, так було, бо, завагітнівши, мама ще більше стала ним гидувати й не обзивалася до нього й словом…