Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

Гей, та ж бо то гарні діти родяться з любові, а це прийшло на світ таке нужденне потороччя, ніби 'го бісиця підкинула мамі при пологах: замурзане, з більматими злодійськими очима й люто крикливе. Чисто в тата…»

«А чому Джемиг прозивають курокрадами?» — спитала Оленка й одразу пошкодувала мовленого: все ж таки рідня.

Та Федору не вразило її питання і гейби ще й злості додало.

«Бо то злодійське зілля! — протиснула крізь губи. — Поговорювали, що Іван ще парубчаком в чужі курники залазив, то одного разу родич Пилипа, теж Апостол, спіймав його на кражі, вимазав шміром голову, пір'ям обліпив і так пустив по селу…

…А виїдав мене з хати Джемига одним-єдиним словом „байстрючка“. Й коли говорити правду, то мав причину мене так обзивати, я ж бо його татом не кликала — не вчила мене мама так звертатися до нього, а якби навіть навчила, ніколи його татом назвати не могла б: чужий він був мені й мав вигляд відьмака — понурий, злий, кустратий і дивився своїми баньками — правим оком у ліву кишеню… Одного разу вітчим замахнувся на мене кулаком, а тоді мама взяла мене за руку й повела до Пилипа Апостола: змилуйтеся, ґречний ґаздо, я служила у вас на Веснярці, аж поки не зайшла в гріх, що його з вашої волі спузар Іван покрив, але ж ви знаєте, що я його не хотіла, могла-м дитину й на полонині вибавити, та ви боялися лихої слави… А ось видите, яка чічка вродилася з того гріха, та життя їй немає — ґнембить її вітчим і бити береться, то візьміть мою Федорку до телят, вона чемна, послушна…

То залишилась я в Пилиповій ґражді донині й помру тут… Вуйко Пилип не пестував мене, але й шматком хліба не корив, деколи й по голівці гладив. Я ж його дєдиком кликала, бо не було в мене ближчої людини. Зрідка прибігала до Теребіжа, щоб маму побачити, а вона щораз дужче в'янула, — ниділа її краса, мов той цвіт на калині в літню спеку. Коли я приходила, то вона мене й до хати не впускала, щоб я, крий Боже, не зустрілася з вітчимом, і розмовляла зі мною біля вориння, тримаючи за руку малого Михалка, та все ховала його за спиною, бо ж було воно схоже на бісеня й люто позирало на мене з-поза маминої спідниці… В Теребіжі я ніколи довго не затримувалася й чимдуж верталася до Пилипової ґражди, яка мені стала рідною домівкою… Та полюбилися ми з Николою, і я в тяжу зайшла, а коли дійшло до шлюбу, то справила мені весілля мама, бо вже так заведено в наших горах, що молодий разом з боярами має забирати молоду від рідної нені. Ой яке криваве було те весілля!..

Аж потім, коли мами не стало, я дізналася від людей, що була вона в партизанів зв'язковою й часто зникала з дому, коли треба було когось повести на стрічу… Я й донині не знаю, звідки взялася моя мама, з якими вітрами приблукала на Веснярку, а вже хто був моїм татом, того ніколи не дізнаюся. А на весіллі…»

«Я знаю, вуйно Федоро, що сталося на весіллі», — вкрадливо промовила Оленка: їй не хотілося, щоб стара жінка ятрила свою душу тяжкими спогадами.

Але Федора далі й далі вела свою мову: на її молоді очі напливали сльози й відмивали зашкарублу часом і вмисним забуттям найгіркішу правду.

«…Що зараз скажу тобі, дитино, — то таке страшне і встидне, навіть язик не повертається… Про це стало відомо аж після весілля, коли наших хлопців спіймали енкаведисти в часі тої гульби та в ізворі, на березі якого цвіла моя калина, постріляли… Я прибігла на той похорон: з лісів, криївок, бункерів повиходили партизани, щоб провести в останню дорогу своїх побратимів, і моя мама теж там була… Й те, що сказав перед народом надрайоновий Служби безпеки, мені не могло вміститися в голові: дізнано, що Іван Джемига найнявся сексотом до большевиків, був приставлений до власної дружини, й бувало не раз так, що підпільник, якого Калина справляла на стрічу, потрапляв просто в руки облавникам. А про партизанську гульбу на моєму весіллі Джемига сам побіг звідомити в жаб'євський гарнізон, і є свідок, бо між стребками був свій, і той бачив, як донощик рапортував начальникові гарнізону…

Страшно було, аж моторошно: до упівської могили привели із зв'язаними назад руками сексота Івана Джемигу, зачитали вирок, потім звели в яр і повісили. Той його лемент я й досі чую: „Злодії ви, злодії!“ — верещав він і водночас, падаючи на коліна, благав пощади.

Отак він нас і тебе, доню, теж, прозвав Злодіями перед своєю смертю. Та очистилась я від цього прозвиська серед явірницьких Апостолів…»

Сказала Оленка:

«Ви очистились, а ми з ним залишились. Бо не від Джемиги воно на нас упало. То давнє прозвисько…»

«Та яке це вже має нині значення?» — знизала плечима Федора.

«Має, вуйно Федоро, має. І через це ще й сьогодні ллється кров… А що сталося з вашою мамою потім?»

Федора схлипнула.

«На другий день після похорону партизанів мою маму знайшли мертвою біля тієї могили. Не могла перенести сорому, в якому сама була непровинна. Наварила відвару з блекоти і там, на могилі, випила… І що гадаєш — випадок то чи Божий знак — калина на березі ізвору в той же день впала: схилилося било й повисло над заплавою. А потім всохло…»

І не було вже про що говорити. Федора мовчки дивилася на Оленку, милуючись нею, а потім проказала, ніби виправдовуючись перед дівчиною:

«А Данилко поїхав… За годину перед тим, як ти зайшла, вийшов з хати».

«Бувайте здорові, — поклонилася господині Оленка. — І вибачайте за клопіт».

Та Федора стояла непорушно, й видно було по ній, що хоче іще важливе щось сказати. Хвилинку повагавшись, підступила до Оленки, обняла її й прошепотіла:

«За невісточку тебе прийняла б — така-сь файна».

Оленка притьмом вибігла з ґражди.

Розділ восьмий

Дмитрик Мочерняк виріс із своїм неньом на Веснярці: старий Штефан ватагував, вірно служачи ґазді Пилипові Апостолові, а малий не відступав від тата.

Як тільки на хребтах Чорногори залишалися від снігу сірі латки, які дорешти згинуть аж у Петрівку, й наставала пора готувати колибу і стаї до весняного ходу, що відбудеться на Юрія, й поки потужний рев рогатої худоби, мекання кіз та блеяння овець вихопляться із притишеності