Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

ніколи не щастило змусити його забути, що красу й доброту в людях породжує те, у що вони вірять, а не те, що вони знають. Але віра завжди була пов’язана зі знанням, хай навіть лише з примарними, від давніх-прадавніх днів їхнього чарівного приходу на світ. І та стара частина знань уже давно струхлявіла, заразивши своїм тлінням і віру. Отож тепер цей зв’язок потрібно відновлювати. І, певна річ, не просто піднісши віру «на висоту знань», а все ж, мабуть, якось інакше — так, щоб вона з цієї висоти злетіла над світом. Мистецтва підноситися над знаннями треба вчитися заново. А позаяк нікому окремо це не до снаги, то свої почуття й розум має націлити на це кожна людина, хоч би чим іще вони в неї були заклопотані; і коли цієї хвилини Ульріх подумав про десятирічний, сторічний або й тисячорічний план, що його мало б накреслити собі людство, щоб спрямувати свої зусилля до мети, розгледіти яку насправді воно ще не в змозі, то він, не довго ламаючи собі голову, збагнув, що давно вже уявляв собі це під різноманітними назвами як воістину життя-експеримент. Адже під словом «віра» він розумів не те захиріле бажання знати, не те віруюче невігластво, яке звичайно мають на увазі під цим словом, а радше підковане знаннями передчуття, щось таке, чого не можна назвати ні знаннями, ні ілюзією, але й не вірою, а саме «отим іншим», що не підпадає під ці поняття.

Він рвучко присунув ближче листа, але відразу й відсунув його від себе.

Обличчя в Ульріха, яке щойно в запалі ще горіло, знов погасло, і його небезпечна улюблена думка видалася йому смішною. Немовби поглянувши в різко розчахнуте вікно, він відчув, що його оточувало насправді: гармати, європейські оборудки. Годі було навіть уявити собі, що люди, які отак живуть, коли-небудь зійдуться, щоб обміркувати шляхи своєї духовної долі, й Ульріх мусив визнати, що й історія ніколи не розвивалася в такому продуманому поєднанні ідей, яке можливе хіба в голові окремої людини; ні, історію споконвіку творили так бездумно й марнотратно, немовби її, мов карту, жбурнув на стіл кулак якого-небудь грубого гравця. Ульріхові навіть стало трохи соромно. Усе, про що він протягом цієї години думав-передумав, підозріло нагадувало таке собі «Опитування з метою ухвалення керівних рішень і з’ясування бажань зацікавлених верств населення»; та вже саме те, що він узагалі моралізував, цей спосіб теоретичного мислення, який розглядає природу при світлі від свічок, видався йому вкрай неприродним, адже людина проста, звикла до сонячного світла, завжди береться лише за те, що їй ближче, й ніколи не морочить собі голову жодним іншим запитанням, крім одного, цілком певного: чи може вона зробити те, за що береться, і взагалі на це зважитися.

Наступної хвилини думки в Ульріха потекли знов назад — від загального до нього самого, і він відчув, що означає для нього сестра. Він показав їй той дивовижний і необмежний, той неймовірний і незабутній стан, в якому нема нічого іншого, крім «так». Стан, коли ти не здатний на жоден інший духовний порух, крім морального, а отже, той неповторний стан, коли мораль не знає перерви, навіть якщо ця мораль полягає в тому, що всі дії в такому стані втрачають під собою ґрунт і зависають. А Ульріхова сестра нічого ж бо не зробила, крім того, що простягла до цього руку. Вона була людина, що простягає руку, і замість Ульріхових роздумів прийшли тіла й образи реального світу. Все, про що він міркував, тепер видалося йому просто зволіканням і перехідним станом. Він хотів «поглянути», що вийде із Аґатиного заміру, і цієї хвилини йому було цілком байдуже, що ця таємнича обітниця почалася з ганебного як на звичні уявлення вчинку. Лишалося тільки зачекати й подивитися, чи можна буде мораль «злету й падіння» застосувати тут так само, як просту мораль порядности. І він пригадав, як сестра пристрасно спитала, чи сам він вірить у те, про що їй розповідає; але він і тепер не міг дати їй ствердну відповідь так само, як тоді. Він зізнався собі, що очікує на Аґату, щоб відповісти на це запитання.

Задеренчав телефон, і Вальтер (а це був він), не дуже добираючи слів, заходився квапливо йому щось пояснювати. Ульріх слухав байдуже й терпляче, а коли поклав слухавку й випростався, враження мав таке, ніби дзвінок аж тепер нарешті змовк; довкола знов цілюще розлилася темрява й глибина, але він не сказав би, в чому полягала таємниця — у звуках чи в барвах: це була неначе сама глибина всіх відчуттів. Він усміхнувся, взяв аркуша, на якому почав був писати сестрі листа, і, перше ніж вийти з кімнати, спроквола порвав його на дрібні клаптики.

19. Гайда до Моосбруґера!

У цей самий час Вальтер, Клариса й пророк Майнґаст сиділи навколо великої тарелі з редискою, мандаринами, нелущеним миґдалем, м’яким сиром та великим турецьким чорносливом і поглинали цю вишукану й здорову вечерю. Пророк, худорляві груди якого прикривав знов лише вовняний светр, час від часу нахвалював запропоновані йому натуральні ласощі, а Кларисин брат Зиґмунд — той у капелюсі й рукавичках сидів збоку від столу — доповідав про перемовини, які він знову «провадив» з доктором Фріденталем, лікарем із психіатричної клініки, щоб допомогти своїй «геть божевільній» сестрі побачити Моосбруґера.

 — Фріденталь зможе зробити це лише з дозволу суду федеральної землі, він на цьому наполягає, — невимушено завершив Зиґмунд. — А тому суду мало клопотання опікунського товариства «Остання година», яке я вам роздобув, там вимагають рекомендаційного листа від дипломатичної місії, — ми ж бо, на жаль, набрехали, нібито Клариса — чужоземка. Тепер іншої ради вже немає, докторові Майнґасту доведеться завтра навідатися до швейцарського посольства!

Зиґмунд був схожий на сестру, тільки обличчя він мав, хоч і старший, не таке виразне. Якщо поставити їх поруч, то ніс, рот і очі на блідому Кларисиному виду нагадували тріщини на сухій землі, тоді як у брата ті самі риси викликали враження м’яких, ледь розмитих ліній на порослому травою лужку, хоч Зиґмунд, якщо не брати до уваги невеличких вусиків, був гладенько виголений. Міщанського в його зовнішності стерлося багато менше, ніж у Кларисиній, і це надавало йому якоїсь невинної природности навіть тієї хвилини, коли він так безсоромно зловживав дорогоцінним часом філософа. Ніхто б не здивувався, якби у відповідь на його слова