Читати книгу - "№2"

від того, чи за наступні 2 доби в Центрі переливання крові віднайдуть цю рідкісну групу. Лікарка (прізвище забула) сказала:

— Чекаємо на кров. А після гемотрансфузії, тобто переливання, будемо колоти в вену. В таких малих діток вен іще немає, тому дитину будемо щипати і робити їй боляче, щоб вона верещала й напружувала жилки на голові. Туди й треба поцілити. Якщо лікар промаже — виросте дебіл. Цю справу я маю кому довірити.

— Боже ж ти мій! Кому?

— У мене тут молодесенька сестричка, щойно закінчила інститут. Має дуже легку й точну руку. Євреєчка.

Центр переливання крові почав обдзвонювати всіх своїх штатних донорів із рідкісною групою крові. Одні алкоголіки, які рятування чужого життя оцінюють у порцію червоного вина по безкоштовному талону. Безвідмовні. Рятівник Клавдії був збитим ангелом на милицях. Сухоребрик, із шорсткою щетиною, після війни без ноги, проте з бажанням зціджувати з себе кров — хтось порадив цей дієвий спосіб очищення організму. Нічого альтруїстичного в цьому не було — лише здорове бажання оздоровлюватися. Та з часом воно переросло в самоповагу, а вона має здатність хутко надуватися, як повітряна куля, і заповнювати собою навіть ті порожнини, призначені для продуктивніших емоцій. Клавдія ніколи не побачить цього збитого ангела, не потримає його за дерев’яний костур, не подякує ввічливо за порцію червоної й тягучої. Єфросинія ніколи не довідається його прізвища і життєвих перипетій, позаяк добро сильнішає в своїй анонімності.

Банка з кров’ю прибула вчасно, розверстий пупочок прийняв рятівне вливання, вії спокійно заснули, двері в тамтой світ зачинилися, жилка на черепі напружувалася і робилася напрочуд видимою, молодесенька євреєчка вправно цілила в вену, Клавдія не буде дебілом, Єфросинія горнула до грудей свою доцю, Львів за подвійним вікном розчулювався осінньою екзальтованою зливою, а кудлатий світ матадором охороняв цих двох — новонароджену Клавдію і новонароджену Єфросинію, дуже хороших людей у дуже хорошому місті, прикритому очеретом недомовок від решти країни. І ніхто не спитає:

— Чому ви вдвох, а не втрьох? — не спитає, тому що неповносімейність — післявоєнна норма.

І ніхто не помітить щось дуже чеське в дитині. Зернина іншорідності, закордонності, міжнаціональної змішаності проростатиме з кожним місяцем і облагороджуватиме дитину з ластовинням. Воно теж от-от зійде, проте залишиться печать заморської краси. Така в цих краях не водиться, а лише виє на місяць.

Намагання будь-кому будь-чим будь-коли дорікнути Єфросинії зійдуть нанівець, тому що Клавдія стане її виправданням, кучерявим виправданням із вольовим підборіддям. Країна хай запасається попкорном, адже боротьба за свою правоту ще навіть не починалася. На їхнє світло ще навіть не починали злітатися москіти. Цих двох ще ніхто навіть не починав дзьобати. Їхня безпека полягає в тому, щоб бути удвох. Єфросинія готується стати професійним перемовником між своєю Клавдією і цілим світом, інколи чужим, інколи ріднющим. Вона мусить їх порозуміти між собою, бо дитину чекають випитування й уточнення, а її чекає спостережливе очікування того часу, коли можна буде озвучити правду. І розповісти притчу про два дерева, переплетені корінням попід землею. Буде це не скоро — атож, у них іще є час для безвідповідальності й безтурботності. І не треба гнати коней. Ще є час. Злива — це завжди вдосталь часу.

— Ти не можеш отак перебиватися.

Наявність дитини на руках додає прав. На цьому базується перевага материнства над усіма іншими статусами. Єфросинія з маленькою Клавдією вже не може тулитися по тимчасових цоколях. Розчинитися у втіхах неможливо, а ось у нестачах — цілком. Єфросинія — майже іноземка для цього міста, тому що здалеку і тому що дітей тут ніґди не називали ні Єфросиніями, ні Клавдіями. Завідувачка кадрами на танковому заводі перейнялася історією Єфросинії й наказала по обіді зайти до неї.

— Наш завод є в вертикалі оборонпрому, і ми маємо броню на помешкання. Я буду клопотати, щоб тобі пробили однокімнатку. Ти цього не бійся. У нас багато житла звільнилося у Львові, багато виїхало, ну ти розумієш...

Зі змішаними почуттями Єфросинія покинула кабінет кадровички. Ніби й стрибати треба від радості, що нарешті в неї буде свій куток, та з іншого боку вона подумки перелинула до свого приазовського будинку, який також вони свого часу «звільнили» для інших потреб. Там зараз сільрада засідає в кирзових чоботах, і такими ж чоботами вона, розкуркулена остарбайтерка, ступить у помешкання когось із тих, хто «звільнив» місце — для неї, виходить.

— І не думай носом крутити. В мене черга стоїть на те, що я сама тобі пропоную, — немов випереджуючи Єфросинин хід думок, завідувачка кадрами сказала вже майже на порозі.

Ключі від раю є лише в ключника. Єфросинія мусить погодитися, хоча внутрішньо щось таки шкребе її, щось приспускає її прапор. Завтра вона вже може спати на своєму (своєму?) ліжку й колисати малечу не на руках, а поруч зі собою. Завтра вона ввійде в кимось нагрітий простір, і, мабуть, він буде передчасно посивілим. І, можливо, плач малої Клавдії буде блідим римейком надривного плачу незнайомої й набагато дорослішої людини, яка колись гріла ці стіни. На неї, не виключено, дивитиметься здивована мордочка радіоприймача — і не впізнаватиме.

Єфросинія не має шансу на вертіння носом, вона розуміє, що живе в час, коли твоє місце дуже легко займе хтось інший, менш дотошний і самокритичний. Узагалі-то твоє місце — це велика гіпербола в країні, де на той час навіть не було кличного відмінку. Біснуватий натовп охочих зайняти твоє місце чатував усюди: під туалетами, під кабінетами, під під’їздами, під поліклініками і навіть під кладовищами. Твоє місце мусило мати печатку й бути офіційно завіреним, інакше твоє місце миттю перетворювалося в порожнє. Країна мільйонів порожніх місць навчала до скону триматися за своє місце, навіть якщо воно не твоє. Паспортизовані нулі ставали Кимось за рахунок своєї кількісної переваги в країні, де навіть віра була статистично обрахована. Їх було більше — кількісно більших людей, які на десятиріччя вперед установлювали певну планку плінтусної посередності, до якої міг скотитися кожен охочий. В Єфросинії завтра тяжкий день.

Довгий ключ золотавого кольору не зразу пенетрував серцевину. Брязкання ключів, зривання пломби і присутність на сходовій клітці представників житлової адміністрації загнало сусідів під дивани, якщо не далі. Боятися зовнішніх звуків стало безумовним рефлексом у країні кухонних героїв. З енного разу двері таки піддалися, і з помешкання виповзла застояність. В обличчя Єфросинії війнуло нове життя. Чужі життя завжди виглядають новими. Переступити цей поріг означає присвоїти собі чужий реквієм.

— Не можу сказати, що я живу на дні. Я живу серед дна.

З такою