Читати книгу - "Вовк-тотем"

і підсунула ближче до нього його улюблену ковбасу, потім передала йому маленьку мисочку з соусом — його улюблену приправу до м’яса, адже в ній поєднувалися смаки його рідного Пекіна й цієї рівнини, тому в їхніх двох юртах останнім часом цей соус завжди був напохваті. Коли Чень Чжень відрізав монгольським ножем шматок ковбаси, обмакнув його в соус і поклав до рота, йому так смакувало, що він ледь не забув про справу з вовченятами. У степу овеча ковбаса також розцінюється як один шмат м’яса, тому має завжди тільки один чи в довжину. Хоча її називають жирною, однак насправді вона зовсім не така, адже начинена маленькими кишками й жилами, на яких зазвичай зовсім не збирається жир. Овеча ковбаса ніби вбирає в себе ті частини барана, що відкидаються, однак подана разом з основними монгольськими стравами, вона набуває незабутнього смаку — хрустка й ніжна, поживна, але не жирна.

Чень Чжень сказав:

— Монголи їдять баранину дуже ощадливо — навіть грудні жили шкодують викинути, а виходить так смачно!

— Коли голодний вовк їсть барана, то ковтає його з вовною і з копитами. А коли в степ приходить лихо, тоді хоч людям, хоч вовкам важко знайти собі харч, тож доводиться і барана з’їдати з рогами й копитами.

— Вас послухати, так виходить, що й баранів їсти монголи у вовків навчилися, — засміявся Чень Чжень.

На це зауваження засміялися всі, підтверджуючи його, а Чень Чжень тим часом з’їв ще три шматочки ковбаси.

Особливо було помітно, як радіє Ґасмаа. Чень Чжень пам’ятав, що колись вона казала, що їй подобаються гості, які їдять, як вовки, тож йому стало незручно, оскільки цієї хвилини він, напевне, був схожим на дуже голодного вовка. Тож узяти ще ковбаси він не наважився, адже знав, що в родині Біліґа її всі дуже люблять, однак не встигли вони й оком зморгнути, як він уже проковтнув більше половини. Ґасмаа розпрямилася й почала різати на шматки кров’янку, потім підчепила кінчиком ножа один великий шматок і, сміючись, сказала:

— Я знала, що ти повернешся, тому зварила два кільця ковбаси. Та — вся тобі, доїдай її, щоб, як у вовка, нічого не залишилося.

Усі знову розсміялися, а Баяр пошвидше захопив собі той великий шматок, який щойно вибрала Ґасмаа, і поклав перед своїм горщиком із м’ясом.

За два роки перебування тут Чень Чжень ніяк не міг визначити свій статус у стосунках із Ґасмаа: з точки зору загальноприйнятих норм старшинства вона повинна була вважатися його невісткою, однак іноді йому здавалося, що вона його старша сестра, а іноді — що вона його тітка. Її веселість і доброта були такими щирими й чистими, ніби сам цей степ.

З'ївши ціле кільце ковбаси і випивши одним ковтком півмиски чаю з молоком, він спитав Ґасмаа:

— Коли Баяр наважується хапати вовка за хвіст, витягати цуценят із вовчого лігва, їздити на прудкому коні, показуючи свою сміливість, ти не боїшся, що з ним щось станеться?

— Однак монголи всі такі з самого малечку, — засміялася Ґасмаа. — Бат у дитинстві ще й не на таке наважувався. У лігві, в яке поліз Баяр, не було дорослих вовків, а цуценята не вкусять людину. Тож хіба то складне діло — витягти цуценят? А Бат колись натрапив у лігві на вовчицю, однак не розгубився і йому вдалося-таки витягти її звідти!

Чень Чжень, не на жарт злякавшись, відразу ж спитав Бата:

— Чому ти ніколи не розповідав мені про це? Як це було?

Після попередніх жартів Бат був у доброму гуморі, тож, зробивши великий ковток горілки, сказав:

— Мені тоді було тринадцять років. Одного разу батько і ще кілька чабанів після тривалих пошуків знайшли лігво з вовченятами, однак печера, де вони ховалися, була великою і глибокою, до її кінця не можна було дістатися відразу, а батько боявся, що в печері є вовчиця, тож вирішив спочатку розкласти вогонь і викурити її звідти. Однак, коли дим розвіявся, з печери ніхто не вибіг, тож ми вирішили, що вовчиці там немає, і я поліз із лантушком і сірниками у печеру витягати цуценят. Хто ж знав, що на відстані в два з половиною моїх зростів у печері я раптом побачу всього за два чи від себе вовчі очі! Я ледь штани тоді не замочив! Я відразу ж чиркнув сірником і коли спалахнуло світло, я побачив, що вовчиця також налякана — уся тремтить і притисла хвіст, мов той собака. Я ледь не вріс у землю і не наважувався поворухнутися, щойно вогонь згас, вовчиця кинулася в мій бік, а відступати мені було нікуди, тож я думав, що тут мені й кінець. Хто ж міг подумати, що вона не кусати мене буде, а хоче через мою голову вистрибнути з печери! Однак я розхвилювався, що вовчиця нападе на тих, хто залишився назовні, адже вони не готові до її виходу, і ще вкусить батька, тож і не знаю, де взялася сміливість, але я в той момент рвучко підвівся, щоб загородити вовчиці вихід, і вийшло так, що своєю головою влучив просто їй у горло! Я тоді піднатужився і притиснув голову вовчиці до «стелі» лігва — тепер вона не могла вилізти звідси й утекти. Вовчиця запанікувала, почала розмахувати на всі боки своїми лапами й розірвала мені весь одяг своїми пазурями.

Я потроху випростався, швиденько сів — а її горло й підборіддя все ще міцно стискаю, щоб вона мене не вкусила — і почав ловити її передні лапи, витратив на це багато часу, але таки зловив. Тепер вона не могла ні вкусити мене, ні подряпати, але і я сидів там, мов зв’язаний по руках і ногах, не міг поворухнутися, та й сил у мене майже не лишилося.

Бат так спокійно усе