Читати книгу - "Вовк-тотем"

розповідав, ніби це була історія про когось іншого:

— Ті, хто залишився назовні, чекали на мене й не знали, що й думати, чому мене так довго немає. Батько розхвилювався й поліз у печеру. Усередині він також чиркнув сірником і побачив мене, як я підпираю своєю головою голову вовчиці — злякався тоді не на жарт. Наказав мені так і триматися, а сам почав обережно тягнути мене до виходу, узявши мене двома руками за поперек. Я ж намагався і не випустити лапи вовчиці, і тримати свою голову так, щоб не вислизнула голова вовчиці, поки ми з нею так пересуваємося до виходу. Батько в цей час голосно кликав інших на допомогу, і сам помалу тягнув вовчицю за лапи до виходу. Коли батько таким чином підтягнув нас до виходу з печери, інші зрозуміли, в чому справа. Тримаючи довгі ножі й палки, вони зібралися біля виходу. Коли ми з батьком підтягнули вовчицю ближче, хтось із присутніх проштрикнув ножем їй пащу, «прибивши» її голову до стелі в печері, інші ж витягли тіло вовчиці назовні і вбили її. Потім я трохи відпочив і знову поліз у печеру, і чим глибше я просувався, тим вужчим ставав хід, так що тільки дитина й могла туди пролізти. Однак цей вузький хід вів до лігва, облаштованого у просторому місці. Воно було вистелено драними овечими шкурами й жмутами вовни, зверху на яких і кублилися цуценята — аж дев’ять штук, усі ще живі. Для того щоб їх уберегти, вовчиця встигла нарити поза кублом чимало землі й заліпити нею майже повністю вхід, а сама залишилася назовні. Вовчиця не задихнулася, оскільки вгорі печери були невеликі отвори, тож дим піднімався вгору й виходив через них. Потім я відрив вхід до кубла, дістав звідти цуценят, укинув їх у лантух і, задкуючи, виліз із печери…

Чень Чжень слухав, не в змозі перевести подих. Уся родина також слухала з тремтінням, ніби вже дуже давно не згадувала цього випадку. Однак Чень Чжень відчував, що ця історія дуже не схожа на решту історій про витягання вовченят із лігв, що йому вже доводилося чути, тому він запитав:

— Я чув, як інші казали, що нібито вовчиці йдуть на все, щоб захистити своїх цуценят, і стоять на смерть у боротьбі з людьми, які розривають їхні лігва. Чому ж ця вовчиця не стала кидатися на людину?

— Насправді степові вовки бояться людину, — сказав Старий. — Єдина істота, яка може вбити вовка в степу, — це людина. Ця ж вовчиця, мало того, що вчаділа від диму, так ще й побачила людину з вогнем у руках, яка наважилася залізти в її печеру, як же ж тут не злякатися? Вона хоч і була достатньо великою на зріст, однак коли я уважно тоді придивився, то зрозумів, що вона — лише дворічна вовчиця і це — її перший виводок. Так було шкода… Якби сьогодні ти не спитав про це, то ніхто й не розповідав би про нього, ніхто не хоче про це згадувати.

Ґасмаа вже не сміялася, натомість в її очах поблискували сльози.

Баяр, раптом звертаючись до неї, сказав:

— Чень Чжень й інші завтра зранку йдуть у гори витягати цуценят, я піду з ними, щоб допомогти — вони всі великі на зріст і не пролізуть усередину. Я сьогодні ночуватиму в їхній юрті, а завтра зранку піду разом з усіма в гори.

— Добре, йди! — відповіла Ґасмаа. — Тільки будь обережний!

Однак Чень Чжень замахав руками:

— Ні-ні! Я дійсно боюся, щоб чогось не сталося. Ти ж — скарб для своїх батьків!

Ґасмаа зауважила:

— Цієї весни у нашій бригаді зруйнували тільки одне вовче кубло, а ще потрібно три. Якщо ми не занапастимо хоча б іще одне, Бао Шуньґуй знову на мене визвіриться.

— Все одно так не піде. Я краще відмовлюся від ідеї витягти цуценят, ніж візьму з собою Баяра, — наполягав Чень Чжень.

Тут Старий, обійнявши онука, сказав:

— Ну тоді Баяр не піде. Гадаю, що я цього разу таки впіймаю одного-двох вовків у капкан, тоді нам не потрібно буде здавати шкурки цуценят. І ми покриємо свою норму шкурою одного великого вовка.

9

Предком засновника династії Юань був сивий вовк,[58] який народився за волею Неба, він зійшовся з блідо-білою оленихою,[59] і вони разом перетнули води Тенґіс та дісталися витоків річки під назвою Онон й оселилися під горою Бурхан-халдун. У них народилася дитина-людина, яку вони назвали Бата-чиган.

Цитата з «Таємної історії монголів» у перекладі Юя Дацзюня («Загальний переклад „Таємної історії монголів“, зроблений з транскрипції насів початку династії Мін, з примітками»)

Бодончар (предок Чингісхана у 8-му поколінні. — Цзян Жун)… пустив коня вздовж річки Онон униз за течією. Коли він приїхав до острова Балчжун, то облаштував собі там курінь і оселився в ньому… Коли в нього не було що їсти, він відстежував, де вовки заганяли в ущелини диких тварин, підстрілював їх і розділяв здобич із вовками або підбирав те, що вовки не доїли. Таким чином він прогодував себе і свого сокола того року.

Новий переклад «Таємної історії монголів» зі скороченими примітками, виконаний Дорнотів