Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

Як на мене, Блокові дуже хотілося похвалитися і викликати в мені заздрощі. Цілком можливо, що в його оптимізмі була якась хіть чудасіювати. Бидно було, що його душа не навертається відповідати загальниками, якими грішать усі: «Так собі, нічогенько!» На моє запитання: «Добре тан-цювалося?» — щодо влаштованого у нього танцювального ранку, на якому я не міг побувати, Блок відповів спокійно і байдуже, ніби йшлося про когось іншого: «Авжеж, славно, краще не буває. Справді чудово».

— Все, що ви розповідаєте, мене страшенно цікавить, — мовив Леґранден до маркізи де Вільпарізіс, — виходить, я мав рацію, днями мені спало, що ви дуже нагадуєте його трепетною влучністю виразу, чимось, що я окреслив би двома суперечними між собою поняттями: короткою навальністю і увічненням зни-комого. Я б залюбки занотував усе, що ви говоритимете цього вечора, але я запам’ятаю і так. Усе, що чується з ваших уст, як говорив, здається, Жубер, пам’яткове. Пані не читала Жубера? О, ви б йому припали до вподоби! Дозвольте мені сьогодні ж надіслати вам його твори, я за честь матиму познайомити вас із цим високим розумом. Він не мав вашої сили, але теж відзначався великою гожістю.

Мені кортіло привітатися з паном Леґранденом, але він усе бокував від мене, мабуть, боячися, щоб я не почув тих лестівочок, які він з вишуканою щедрістю так і сипав маркізі де Віль-парізіс.

Вона з усмішкою знизала плечима, ніби брала усе вжарт, і обернулася до історика:

— А це славна Марія де Роган, дукиня де Шеврез, у першому шлюбі — де Люїнь.

— Любонько! Прізвище де Люїнь нагадало мені про Йоланту; вона приходила до мене вчора; аби ж то знаття, що у вас вільний вечір, я була б по вас послала. До мене явилася сюрпризом пані Рісторі і читала в присутності авторки вірші королеви Кармен Сільви, — диво, та й годі!

«От гадство! — подумала маркіза де Вільпарізіс. — Напевне, вона про це шепталася з пані де Боленкур і з пані де Шапоне».

— Я була вільна, але навряд чи приїхала б, — відповіла вона. — Я чула пані Рісторі за її найкращих часів, а нині вона руїна. До того ж я терпіти не можу віршів Кармен Сільви. Одного разу Рісторі до мене привела дукиню д’Аоста, і вона читала пісню з Дантового «Пекла». Ось у чому вона незрівнянна.

Аліса витримала удар, не здригнувшись. Вона як була, так мармуровою і залишилася. Погляд її був проникливий і порожній, ніс із шляхетним горбочком. Але одна щока лущилася. Легка зелена і рожева рослинність, зовсім якась дивацька, покривала підборіддя. Ще одна зима може її повалити.

— Якщо ви кохаєтеся в малярстві, подивіться портрет дукині де Монморансі, — сказала Леґранденові маркіза де Вільпарізіс, уриваючи солодку мову, яка збиралася политися.

Користаючися з того, що Леґранден відступив, дукиня Ґермант-ська вказала на нього тітці іронічно-запитальним поглядом.

— То пан Леґранден, — сказала півголосом маркіза де Вільпарізіс, — його сестра — маркіза де Камбремер, але це ім’я, мабуть, мовить тобі не більше, ніж мені.

— Ба ні, я її добре знаю! — скрикнула, затуляючи рота долонею, дукиня Ґермантська. — Точніше, я її не знаю, але Базенові, який зустрічається чортзна-де з її чоловіком, прибандюрилося покликати цю товпигу до мене. Що це було — я не можу вам передати. Вона розповіла мені, що була в Лондоні, назвала усі картини в Бритиш. Оце просто від вас я завітаю до цього страховища і загну візитівку. Не думайте, що це так просто: під приключкою, що вона помирає, вона домонтарює, чи заїдете до неї о сьомій вечора чи о дев’ятій ранку, вона частує гостя пирогом із суницями.

— Звісно, вона страховище, — відгукнулася дукиня Ґермант-ська на запитальний тітчин погляд. — Вона неможлива: ввертає такі слівця, як «шкрабіка» і таке інше.

— А що таке «шкрабіка»? — спитала маркіза де Вільпарізіс у сестрениці.

— Бог його знає! — вигукнула дукиня з удаваним обуренням. — Та я не хочу й знати. Для мене це тарабарщина.

Переконавшись, що тітка направду не розуміє, що означає слово «шкрабіка», дукиня надумала показати, що вона ерудитка, а не тільки пуристка, а заодно позбиткуватися з тітки, як вона щойно позбиткувалася з пані Камбремер.

— А це от що, — пояснила вона зі смішком, притлумлюваним рештками удаваної злости, — воно відоме всім: шкрабіка — це письменник, тобто той, хто шкрабає пером. Але це огидне слово. Від нього аж канудить, я б так ніколи не висловилася. То він їй брат? До мене це ще не дійшло. А втім, усе так і має бути. Вона так само до всіх лащиться і всіх мавпує. Така сама лабуза і така сама причепа. Тепер я вивела на чисту воду цей рід.

— Сідай, зараз чаюватимем, — сказала маркіза де Вільпарізіс дукині Ґермантській. — Обслужи себе сама, тобі нема чого дивитися портрети твоїх прабабусь. Ти не згірш їх знаєш, ніж я.

Маркіза де Вільпарізіс знову вмостилася і взялася до малювання. Усі обступили її; скориставшися з того, я підійшов до пана Леґрандена. Не бачачи нічого негожого в тім, що він нині у маркізи де Вільпарізіс, я сказав, не здаючи собі справи, що мої слова для нього дошкульні і що він може подумати, ніби йому дошкуляють навмисне:

— Оскільки і вам захотілося завітати до цього салону, я почуваюся майже розгрішеним.

Пан Леґранден виснував із цих слів (так принаймні він відгукнувся про мене через кілька днів), що я всесвітнє зле ледащо, яке розкошує тим, щоб комусь докучати.

— Вам годилося б бодай із ґречности спершу привітатися зі мною, — не подаючи руки, відповів гострим, брутальним тоном, якого ніколи раніше я від нього не чув і який, нібито нелогічний до його звичайної мови, одначе зраджував його душу щиріше і повніше. А все тому, що поклавши собі