Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

раз і на все приховувати деякі свої почуття, ми відвикаємо від того, як їх передати. Аж це у нас починає ревіти незнаний • мерзенний звір, і це виття іноді жахає того, хто чує це мимовільне, еліптичне і майже нездоланне звіряння в ваді чи в гріху; воно лякає так, як лякало б несподіване, пересічне і химерне признання злочинця, нездоль-ного довше приховувати, що він убійник, хоча ми його ні в чому не винуватимо. Певна річ, я добре знав, що ідеалізм, навіть суб’єктивний, не заважає великим філософам бути ласогубами чи штурмувати крісло в Академії. Але, сказати по щирості, Леґранден даремно так часто нагадував, що він чужопланетянин, бо всі конвульсивні вияви його гніву чи ґречности плинули з бажання добре влаштуватися в цьому світі.

— Природно, коли мене двадцять разів намагаються кудись затягти, — стиха додав він, — то я хоч і вільна птаха, а проте не можу чинити по-хамському.

Дукиня Ґермантська сіла. Супутній її іменню титул і нерозлучне з її особою герцогство стелили довкола пуфа, на якому вона сиділа, затінок і наповнювали салон ряснолистою золотою свіжістю ґермантських лісів. Мене тільки дивувало, що це лісове побратимство уже не читається на її обличчі, на ньому нічого рослинного не відчувалося, хіба що почервоніння щік, на яких, здавалося, мав красуватися герб Ґермантів, було слідом (але не образом) довгих прогулянок верхи на свіжому повітрі. Згодом, коли я збайдужів до дукині, я вивчив багато її рис, зокрема (поки що я називаю лише такі, звабу яких я відчував уже тоді, але не здолав би її визначити) очі, де, як на картині, було впіймане блакитне небо французького полудня, чисте, ясне, навіть як полудень був не сонячний, і голос — надтріснутий, перші звуки якого зривалися в хрип, майже вульгарний, але в якому розтікалося, як по східцях комбрейської паперти або по цукерні на ринку, ледаче, оліїсте золото провінційного сонця. Але того вечора я нічого не розрізняв; палюча моя увага випаровувала ту дещицю, яку я встигав зібрати і в якій міг би знайти щось від імені Ґермант. У кожному разі я казав собі, що саме цю жінку і величають усі дукинею Ґермантською; що саме це тіло несе в собі незбагненне життя, назване її іменем; воно ввело її в коло нових істот, у той салон, який оточував її звідусіль і де вона викликала таку бурхливу реакцію, що там, де обривалося її життя, мені ввижалося якесь вирування на кресах: в обводі, який малював на килимі поділ її голубої шовкової спідниці, у ясних її зіницях, у точці перетину її клопотів і спогадів, повних незбагненних думок, погордливих, утішних, цікавих, з образами зовнішніх образів, які в них відбивалися. Мабуть, я був би не такий збурений, якби спіткав її у маркізи де Вільпарізіс на вечорі, а не на «журфіксі», на «чаюванні», яке є для жінок лише короткою зупинкою під час їхнього виходу, на рауті, де вони появляються, не скидаючи капелюшка, приносять із собою до анфілади віталень вуличне повітря і відкривають ширший вид на передвечірній Париж, ніж високі, настіж розчинені вікна, куди вривається стукіт коліс.

На дукині Ґермантській був солом’яний брилик із блаватками, і квіти нагадували мені не вискалене над комбрейськими нивами старосвітське сонце, під яким я так часто рвав їх на схилі біля тансонвільського живоплоту, а запах і куряву присмерку, ті самі запах і куряву, які допіро, коли дукиня Ґермантська йшла крізь них, застилали вулицю Миру. З неуважною і поблажливою усмішкою, кривлячи зціплені губи, вона парасолькою, наче кінчиком мацака таємничого свого єства, креслила кола на килимі, потім з байдужою увагою, яка відкидає всяку дотичність до того, на що людина дивиться, погляд її по черзі спинявся на кожному з нас, потім робив огляд канап і фотелів, але коли він теплішав від симпатії, яку пробуджує в нашій душі якась дріб’язкова знайома річ, річ до пари чомусь майже живому; ці меблі були для неї не те, що ми, вони якимсь чином належали до її світу, вони були пов’язані з тітчиним життям; потім з меблів бове погляд її повертався до людей, які сиділи на них, і набував зіркої догани, яку з поваги до тітки дукиня Ґермантська хоч і не висловила б, але з якою вона знайшла б на кріслах замість нас масну пляму або шар пороху.

Ввійшов маститий письменник Ґ***, візиту до маркізи де Віль-парізіс він вважав за повинність. Дукиня хоч і рада була його бачити, але навзнаки не подала, він підійшов сам; її шарм, такт, простота вабили його до неї, бо все це схиляло його до думки, що дукиня жінка розумна. Зрештою цього вимагала від нього звичайність: він був милий і славний, тож-бо дукиня часто запрошувала його обідати з нею і з чоловіком або восени до Ґер-манта, а іноді, користуючися з його приязні, кликала його вечеряти з вельможними особами, яких він цікавив. Бо дукиня любили вітати у себе чоловіків високого лету, під умовою, щоб вони були безженці, умовою, яку вони задля неї виконували бездоганно, навіть бувши одружені: адже дружини, всі наголо — більш чи менш вульгарні, разили б у салоні, куди допускалися лише найпишніші вродливиці Парижа, — ось чому їх завжди запрошували без жінок; а щоб не було ніяких образ, дук пояснив цим солом’яним удівцям, що дукиня жінок не приймає, що вона цурається жіночого товариства, пояснив таким тоном, ніби вона так чинить за приписом лікаря, ніби він заявляв, що їй шкідливо бути в кімнаті, де пахне парфумами, шкідливо їсти солоне, їхати спиною до коней або носити корсет. Щоправда, ці великі люди бачили у Ґермантів принцесу Пармську, принцесу де Саган (Франсуаза, яка часто чула її прізвище, зрештою, думаючи, що граматика вимагає жіночого роду, перехрестила її Саганою) і багатьох інших жінок, але всі вони були або родичами, або подругами дитинства — тут, мовляв, нічого не вдієш. Вірили чи не вірили великі люди поясненням дука Ґермантського з приводу химерної хвороби дукині Ґермантської, жінконенависниці, але своїм дружинам вони ці пояснення переповіли. Деякі дружини вважали, що хворобою дукиня прикриває ревнощі, бо хоче неподільно владати над почтом шанувальників. Хто простодушніший, вважав, що в дукині особливий смак, може, навіть осудо-вищне минуле, що самі жінки не хочуть приходити до неї, а вона незмогу запрошувати до себе жінок видає за свою химородь. Кращі, яким чоловіки вуха натуркали