Читати книгу - "Бронзовий птах"

на креслення, то все дуже точно перерисується. Мишко мовчки кивнув головою на знак того, що він дозволяє вирвати аркуш із книги і перенести на нього креслення.

Генка додав, що в цій книзі не один, а три таких аркуші і добре було б зробити три копії. Тоді кожний з них матиме креслення. На випадок, якщо якийсь загубиться. І взагалі корисно. В такій небезпечній справі можуть трапитися всякі несподіванки. До всього треба бути готовими.

Мишко згодився й на це.

Потім Генка заявив, що зараз уже темно. Креслення вони перемалюють завтра вранці, коли всі підуть у село. Мишко згодився. Славик зауважив, що його і Генку треба завтра обов'язково звільнити від роботи в клубі. Мишко не заперечував і проти цього. Він ні проти чого не заперечував. Однаково все марно. Але сказати хлопцям правду в нього не вистачало духу. Нехай уже займаються чимось, аби тільки ні про що не питали.

Прокинувся Мишко наступного ранку з головним болем, в тому розслабленому стані, який буває після безсонної і неспокійної ночі… Але, як завжди, він після сніданку вишикував загін і рушив з ним у село. Генка і Славик залишились черговими. Спеціально для того, щоб на дозвіллі перемалювати креслення.

Похмурі думки не залишали Мишка і в клубі. Ні в чому не беручи участі, він сидів і сумно поглядав на майбутніх піонерів. Вони були вже розбиті на ланки, знали закони і звичаї, завчили текст урочистої обіцянки, але ніяк не могли навчитись ходити в строю. Кожен знав, де правий і де лівий бік, але по команді «Направо!» — обов'язково повертався ліворуч, а по команді «Наліво!» — праворуч. По команді «Кругом» — усі натикались одне на одного і виходила «мала купа». Ходити в ногу і то не вміли. Що здавалося б простіше: «Лівою, правою, лівою, правою». Так ні, обов'язково зіб'ються. У одного крок великий, у другого маленький, один біжить вистрибом, другий ледве ноги переставляє, немов інвалід, третій тільки тим і займається, що наступає передньому на п'яти.

А як вони стоять в строю?! Один випнув живіт, другий виставив носки на піваршина. Накажеш не виставляти живіт — зігнеться в три погибелі. Хто прийшов босий, а хто в повстяках, і це в таку спеку! Даси команду «Рівняйсь направо!» — замість ліній виходить півколо: кожен вилазить наперед так, щоб як слід побачити правофлангового, хоча й пояснюєш, що треба бачити тільки п'ятого від себе.

А команда «По двоє розподілись». Ще не було випадку, щоб розподілилися без помилки. Той знову повторить «перший», той повторить «другий», а цей зовсім мовчить. «Ну кажи ж!» А він мовчить і, соромливо посміхаючись, дивиться на тебе. Особливо дівчатка. Соромляться вони, чи що?..

Але скільки не дивився Мишко на кумедні і незграбні повороти дітей, вони не могли відвернути його уваги від думки про креслення.

Добре, нехай креслення виявилось дурницею. Але ж щось є. Не тільки ж він, та й інші шукали і навіть досі шукають. «Графиня», припустімо, божевільна, з'їхала з глузду через алмази, але чоловік у зеленому костюмі — це факт, — його таємне листування з «графинею» теж факт. Убивство Кузьміна теж факт… Нехай немає ніякого скарбу, але ж ніякі алмази піонерам та комсомольцям і не потрібні. Їм тільки треба реабілітувати Миколу, довести, що він ні в чому не винен. Хіба ж вони відмовляться від цього тільки тому, що впіймалися на той же гачок із скарбом, на який уже попадалися десятки людей?..

Так роздумуючи, Мишко дивився на лужок, де марширували діти. Чому їм так важко дається стрій? Ось, наприклад, Муха. Він завжди нормально ходить, прудко бігає, а в строю чомусь шкутильгає, волочить ногу, припечатує один крок. Справжній «Руп Двадцять», як сказав лікар про молодого графа.

Одну хвилину!

Мишко навіть підвівся.

Але ж чоловік у зеленому костюмі теж шкутильгає і волочить ногу. Той самий чоловік у зеленому костюмі, якого вони бачили в музеї… Який таємно листується з «графинею»… Невже це і є молодий граф Карагаєв? Але ж усі графи втекли в Париж… А може, не всі? Можливо, він усе ще сподівається знайти алмаз, який так здорово заховав його батька… Цілком можливо! Тому він і не з'являється сюди — боїться, що його впізнають. А в середу приїде…

Розділ шістдесятий
Копії

Тимчасом Генка і Славик почали знімати копії.

Насамперед треба було знайти рівну дошку, щоб накласти на неї креслення.

— Подумаєш! — сказав Генка. — Навіщо така точність? Ми ж уже навіть місце знаємо. Перемалюємо для формальності, і все.

Але Славик був педант. І до того ж добре креслив. Генці довелось поступитися. Рівної дошки вони не знайшли, зате відшукали картонну папку з написом «Справа», поклали її на пень і закріпили на ріжках камінцями. На папку вони поклали креслення, а на креслення — аркуш цигаркового паперу.

Славик почав перекреслювати. Стоячи за його спиною, Генка стежив за кожним рухом олівця, давав поради і всіляко підганяв Славика… І навіщо така скрупульозність?! Раз-раз — і готово! Але Славик не звертав на нього уваги і креслив дуже акуратно. Коли він почав перемальовувати зображення бронзового птаха, Генка сказав:

— Навіщо ти птаха перемальовуєш? Він нічогісінько не означає.

— Його нанесено — значить, я повинен його перемалювати, — відповів Славик, продовжуючи працювати.

А саме з птахом і було найбільше мороки. Все інше було простим: лінії, кути, повороти. А птах на кресленні був зображений хоча й дрібно, але дуже старанно. Точнісінько такий, як і на поміщицькому будинку.

— Знаєш, скільки ти з цим птахом проморочишся, — наполягав Генка, — і зовсім даремно. Він же намальований умовно, просто як герб.

— А може, й не умовно.

— Кажу тобі, що