Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

— обличчя неголене, зі щік витиналася сива щетина. Побачивши мене, він раптом заплакав:

— Ти прийшов, сину, ти прийшов! — сказав він.

— Таж прийшов, — сказав я. — Чого б мав не прийти?

— А я буду вмирати, сину, — сказав батько.

— Що ти таке кажеш?

— Вони від мене ховають, але я знаю. Як довідався, що я тут?

Я розповів.

— Вже давно її про це прошу, — мовив батько. — Я такий радий, що ти прийшов.

— Що у тебе?

— Болить мені усе… Кінчаєш школу?

— Кінчаю, — мовив я.

— Буде золота медаль?

— Обов’язково, — мовив я.

І знову побачив, що батькове обличчя, оте змучене, заросле обличчя засвітилося й стало горде.

— І підеш в інститут? — спитав він.

— В університет, — сказав я і побачив, що він аж задихнувся, так вразив його мій намір: очевидно, поняття університету було для нього фантастичне.

— Шкода, що я тебе не побачу студентом, — сказав він і делікатно погладив мені руку: очі його щасливо палали.

— Чого це не побачиш? — мовив я легковажно. — Тебе тут підлатають…

Але він нічого не відказав, тільки дивився на мене, і мені аж незручно стало від того розглядання.

— Побрий мене, Максе, — попросив він. — Я сам не можу.

Я взяв з його тумбочки електробритву й виголив йому щоки, бороду, підборіддя й піднісся. Вряди-годи його лице кривилося, очевидно терпів біль. Одеколоном він помазався сам.

— Зробили операцію, — сказав пошепки, відкинувшись утомлено після всіх маніпуляцій. — Розрізали, але нічого робити не стали… Я хочу тобі сказати одне, не знаю, чи так це тобі треба, але хочу… Я любив тебе, Максе, з усіх своїх дітей найбільше… Бо ти з них найбільше мій…

Замовк і заплющив очі. Я сидів біля нього по-своєму вражений і не знав, що казати.

— У тебе все тут є? — спитав я. — Може, щось принести?

— Нічого не треба, — сказав батько. — Нічого, Максе… Одне тільки хотів, щоб ти приїхав… Дякую, що поголив.

Я посидів ще трохи, ми говорили вже малозначні речі, вперше за весь час він запитав про матір та вітчима і чи вітчим і досі буває в запоях? Виявляється, про те знав, хоч я йому про наше сімейне життя нічого не розказував. Знав більше того: про материні плани прописати мене в бабусі, його матері, і, виявляється, сам того бажав. Із того всього я зробив висновок, що з моєю матір’ю він вряди-годи мав ділові зносини; може, якось їй матеріально допомагав — не знаю. Ще одне я відкрив, сидячи біля його ліжка: ця людина зовсім не була черства. Навіть тут, на смертному ложі, він думав про найбільш обійденого, як вважав, сина свого — мене…

Вийшов із лікарні зворушений, навіть уражений. Не вірив, що він справді помре — був-бо ще не старий чоловік. Хотілося думати, що видряпається; очевидно, й мені треба було виявляти до нього більше уваги. Я не пішов до трамваю, а рушив у зворотній бік, де був невеликий лісок, до якого впритул прилягала лікарня. Дув холодний вітер, я блукав між голих дерев, і мені якось так дивно було на душі. Зрештою, я змерз і, щоб дістатися трамваю, пішов на сходи, які вели на Батийову гору. Звідси я дивився на місто, воно тонуло у сивім мареві. Знову почав моросити дощ, обличчя у мене було мокре, його припікав холодний вітер…

Батько вмер через два дні. Волею мачухи його спалили в крематорії. Ми зайшли в холодне бетонне жерло, труну поставили на спеціальній підставці, мати моя теж пішла на похорони, були якісь не відомі мені люди, очевидно, оті номерні із заводу; жінка із вибіленим волоссям та сірим обличчям прочитала сірим голосом похоронне слово; труна з батьком опустилася в отвір, і той отвір зачинився.

Це було все. І тільки тоді, коли ми вийшли з бетонного жерла, коли спускалися вулицею між цвинтарних мурів, я відчув, який порожній навколо мене зробився світ. Відчув якусь несвітську вичерпаність, ніби з мене було вирвано щось конче необхідне, ніби це я сам якоюсь частиною єства помер. Стало важко волочити ноги, і я знову мався так, як тоді, коли грішив: начебто мене поколотили палицями. Мати біля мене тихо плакала, я ж не плакав, але це було гірше, ніж плакати: мені бракувало повітря, холодний вітер гуляв по всьому тілові, видуваючи з нього рештки тепла, і я також ставав порожній, як ця вулиця між цвинтарних мурів і той трамвай, що червоно котився по рейках, щоб нас із матір’ю звідсіля відвезти.

5

У той день я вперше напився. Й раніше пробував того зілля, принаймні кілька разів пригощав нас Борис у підвальчику ще до того, як загримів, і я знав, що це таке, коли в тобі грає хміль, але тепер мені того просто-таки захотілося. Почалося з того, що нас удома зустрів цілком ласкавий вітчим, він висловив мені співчуття і заявив, що Вовка (тобто мій батько) був чудовий хлопець (я здивувався: а звідкіля він його знав?). Загалом, відзначив, що вітчим «на зводі», тобто вже легко піддав, у такі хвилини він і бував ласкавий.

— Да, — сказав він мені, — я твого батька уважав.

Почав звично варнякати, заявивши, що зовсім не засуджує батька за те, що він покинув матір мою, бо всяке в житті трапляється — це як у кого складеться, але батько мій був «парень шо нада», і він пропонує нам усім випити за його упокій. Ми на поминальний обід