Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

до мачухи не пішли з цілком зрозумілих причин, отож вітчимову ініціативу мати зустріла цілком поблажливо, хоч сторожко блимнула оком, це означало, що у вітчима міг початися запій. Ми зібрали сяке-таке до столу, а вітчим бахнув на скатірку півлітру горілки, заявивши, що й мені треба випити, бо в мене сьогодні горе, і він це розуміє. Мати не заперечувала, і я випив повну чарку горілки. Відразу ж ударило в голову теплом, вітчим щось варнякав, мати сиділа з кам’яним обличчям, згодом вітчим почав приставати до неї, вимагаючи сказати, хто в неї був кращий чоловік: він чи Вовка (тобто мій батько), мати на вітчима розкричалася, він образився, гупнув дверима і пішов у свою комунальну кімнату. Власне, потеліпався, був-бо вже добряче упитий. Пляшку з горілкою він не забрав, мати заплакала і сказала:

— Отаке в мене життя поламане! — а що так казала не раз, я на те не звернув уваги, в мене було чорно на душі, все в мені ніби заціпеніло, і я молив Бога, щоб на сьогодні вітчим полишив нас у спокої. Мати пішла вмитися, в коридорі її спинила Ася Миронівна, і вони почали балакати високими голосами, я в цей час був сам, налив ще одну чарку й випив. І мене захитало: від чорної туги, якою був пронизаний, від хмелю, бо дві чарки для мене, непитущого та юного, було забагато, але я хотів якось забутися, дививсь у вікно, бачив шматок неба, і сльози котились у мене по щоках. І крізь ті сльози небо бачив я не блакитне, а чорне, і хмари були чорні, хоч іще світило сонце.

Прийшла мати, запросивши до нас Асю Миронівну, і та почала висловлювати мені співчуття, мати налила їй, собі й мені, сказавши, що сьогодні мені випити можна, і я випив третю, правда, неповну чарку. Випила й моя мати, Ася Миронівна тільки пригубила, і мати почала жалітися на своє життя, а я сидів, випростаний і самотній, і в мені грав, наче дуда, хміль, тобто я чув, що хтось десь грає на кларнеті, і хоч добре мав знати, що то грає музикант, що жив навпроти, мені здалося, що я чую віщий голос із чорного неба, на яке дивлюся; і мені здалося, що я в цьому світі зовсім не прожив дитинства і юності, а таки пройшов через чистилище. Я слухав тужливу материну мову, а вона розповідала, як їй тяжко було самій з дитиною і як спокусилась вона, прийнявши в дім отого латрака, мого вітчима, отого Івана Філіповічя, а тепер не може його спекатися — не відає, за що на неї впала така кара Божа. Ася Миронівна її утішала і, може, утішила б, коли б не приліз (очевидно, знову на чотирьох) вітчим і не став грюкати в двері, бо мати передбачливо накинула ланцюга. Вона вийшла в коридор і почала кричати, щоб він забирався геть, вітчим вимагав видати йому недопиту горілку, вимагав відчинити, обіцяючи нас покалічити з тією клятою «жидовкою», тобто Асею Миронівною. Ображена й уражена Ася Миронівна зачинилась у себе в кімнаті, а я відчув, що мене підпирає, нудить, тож пішов, рівний, як струнка, і печальний, як музика кларнета, котра й досі звучала за вікном, у туалет і щасливо виригнув із себе всю горілку й те, що сьогодні їв. Стривожена мати кинулася до мене зі склянкою води, а вітчим все ще рвав двері, виригаючи прокляття й лайки. Я сказав матері:

— Віддай йому ту горілку, бо повішуся!

Перелякана мати кинулась у кімнату, винесла недопиту пляшку й сунула в отвір дверей, не відкидаючи ланцюга.

— Ви тут, сукі, пілі без міня! — зарепетував вітчим. — Водкі било большє!

Але мати заплеснула двері, повернула замка, ще й поставила на запобіжника. Вітчим затих, певне, пив, а я прийшов у кімнату, сів посеред неї на стільця і почав дивитися на небо. І небо з чорного стало смугасте: смуга темна і світла, і я побачив у тому небі срібного літачка, який борсався між хмар, як метелик у павутинні, й мені стало жаль і літачка, і себе, і матір, і Асю Миронівну, а найбільше батька, бо його, саме його зараз у цьому світі нема, і це слово «нема» видалося мені таке страшне, що я засичав із болю. Потім зайшла мати, постелила постіль і повела мене до ліжка. А може, й інакше було, може, вона зайшла до Асі Миронівни перепросити за брутальні лайки свого непутящого чоловіка, і вони по-жіночому розговорилися; здається, так воно й було, бо я дістав змогу спокійно вийти в коридор, розчинив вхідні двері й побачив біля них скуленого на підстілці, наче пса, вітчима — він спав, тримаючи в руках пляшку. Мені навіть здалося, що за цей час його обличчя й справді перетворилась у песячу морду, а може, це він був такий неголений. Я переступив через сонного пса, замкнув двері, повернувши двічі ключем, і пішов зі сходів, а коли вийшов у двір, побачив, що навколо вже ніч, притому така глуха, що не світилось у нашій ямі жодне вікно.

Я вийшов із двору й опинився на порожніх, безлюдних вулицях: ні машин, ні людей — горіли тільки ліхтарі. Пішов вулицею, звернув на іншу, а тоді ще на іншу. Мене хитало. І раптом страшно стало: а що, коли місто таки спорожніло і я в ньому залишився сам? Але то була надто чудернацька думка, і я тихо розсміявся. В цю хвилину не вірив у кінець світу, хоч у мене й помер батько, а це значить, що й сам відчув над головою залізне лезо коси.

Спинився біля якоїсь освітленої вітрини і завмер. Побачив жінку й двох чоловіків. Жінку й одного чоловіка я не знав, а другого десь бачив, хоч це був манекен. По-моєму, цього другого я бачив уві сні тоді, коли мені снилися манекени, тоді, коли всі люди стали манекенами, тоді, коли я став біля дзеркала і, зазирнувши туди, побачив…

Ще раз придивився до манекена, сумнівів не мав — це таки була моя подоба, власне, я в образі манекена, відбитий у дзеркалі. Мені здалося кумедним, що я схожий на якогось манекена, але чого