Читати книгу - "Спроба Павла Скоропадського"

зберігати чи, тим більше, захищати суверенітет Української Держави.

Отаман Всевеликого війська Донського, генерал П. М. Краснов.

З іншого боку, угода із Красновим та видана після неї гетьманська Грамота про федерацію не була і бути не могла причиною національно-соціалістичного повстання, «а лише інструментом, який соціялісти використали, мобілізуючи протигетьманське повстання»[231]. Останні ясно зрозуміли, що така угода Краснов – Скоропадський якщо не назавжди, то надовго усуває їх з політичного життя. Річ навіть не в тім, що українські націонал-соціалісти з пропагандистських міркувань тлумачили цю угоду як спробу відновити «єдинонеділиму» Росію. З нашої точки зору, практична реалізація угоди Скоропадського – Краснова дозволила б, по-перше, політичне існування автономної Української Держави у складі федеративної Росії, відновила би нормальні стосунки з країнами-переможцями. По-друге, що найважливіше, їх політичний союз радикально обмежив би вплив українських націонал-соціалістів у майбутньому. Як показав сучасний дослідник, підписання цієї угоди було «єдино можливим кроком в ситуації, що склалася»[232]. Крім того, гетьман підписував документ із провідником регіонального уряду, власне з Отаманом Всевеликого Війська Донського – а Верховний уряд Росії було формально проголошено лише 18 листопада.

На цій обставині слід наголосити окремо: цей уряд мав би в якийсь спосіб реагувати на вже існуючі дипломатичні стосунки поміж УД і Кубанню та УД і Доном. Гетьманський уряд ухвалив-бо «вислати до Кубані дипломатичне представництво з дня 5 листопада 1918 р.» та «заснувати на Донщині дипломатичне представництво з 1 листопада 1918р.»[233]. Натомість ухвали про заснування представництв при Добровольчій, Донській та Південній арміях для погодження їх дій з українськими Збройними силами в боротьбі проти більшовиків було ухвалено Радою Міністрів лише 28 листопада.[234]

Висновок автора

Немає сумніву: «переорієнтація на створення українсько-російської федерації» та викликана цим «несподівана зміна складу гетьманського кабінету» були використані націонал-соціалістичними заколотниками, насамперед Винниченком, Осецьким та Шаповалом, як безпосередній привід для проголошення повстання, що, говорячи словами гетьмана, «спричинило одну з найбільших трагедій України», значення якої «ні в чому не зменшує навіть така в своїй суті радісна подія, як проголошення торжественного актузлуки Галичини з Великою Україною».[235]

Угода Краснов – Скоропадський: оцінки contra

Угода 3 листопада була надзвичайно вороже зустрінута в націонал-соціалістичному середовищі. Для ненависників гетьмана ця декларація була абсолютно неприйнятною принаймні з двох принципових міркувань. По-перше, її реалізація призвела б до створення потужного, впливового, підтриманого Антантою антибільшовицького фронту. По-друге, вона мала би своїм наслідком усунення українського національно-політичного табору із політичного життя і України, і Росії – адже у разі перемоги довелося б відповідати за державну зраду.

Національні історики соціалістичного напрямку, очевидно, вкрай негативно характеризували значення цих документів. Один з них, наприклад, кваліфікував їх не інакше як «новий диктаторський жест гетьмана», або стверджував, що «з формально-правного погляду то були акти державного перевороту згори проти суверенности Української Держави»[236]. Інший намагався переконати в тому, що угода і відповідна грамота гетьмана є не чим іншим, як «зовнішнім проявом державного замаху згори, який виконав сам гетьман проти суверенности і національного характеру Української Держави у змові з неділімськими діячами з-поміж московської меншини в Україні та з білим московським рухом ген. Денікіна. Це був просто удар по українській державній ідеї», – писав він.[237]

Ще один фахівець стверджував: «Це одинокий акт у нашій історії, може і всесвітній, що суверен самостійної, незалежної держави добровільно, без ніякого морального і фізичного примусу, неприволений ані внутрішніми, ані зовнішніми обставинами, кинув державний прапор під ноги відвічного ворога українського народу».[238]

Угода Краснов – Скоропадський: оцінки pro

Ті дослідники, які намагалися відійти від політичних оцінок, оцінити дії Скоропадського з точки зору корінних інтересів розвитку україномовної спільноти та її державності, справедливо вказували: цей крок гетьмана був «максимумом того, що тоді можна було від Антанти домагатись».[239]

Іван Кедрин, хоча й характеризував цей акт, як вияв «українського політичного русофільства»[240], разом з тим критикував думку, що грамота від 14 листопада не дозволила б зберегти українську державність: «Може, Гетьманат, що був у добрих стосунках з антибольшевицькими білими генералами, – вказував він, – створив би проти червоної Москви сильніший фронт, як зумів створити Уряд УНР, може гетьманська Українська Держава могла б дольше втриматися проти воєнного походу червоної Москви, як вдержалась Українська Народня Республіка»