Читати книгу - "Спроба Павла Скоропадського"

революції // Там само. – С. 141. ">[241]. Неупереджено поставився до цього факту і о. Нагаєвський: грамота 14 листопада, – констатував він, – «мала на цілі рятувати існування Української Гетьманської Держави та захоронити її перед заливом большевизму».[242]

Чільний діяч ЗУНР, керівник її зовнішньополітичного відомства, згодом керівник делегації «об'єднаної» УНР на Паризькій мирній конференції В. Панейко висловився ще категоричніше: «Єдиною позитивною концепцією української політики може бути тільки концепція здійснення самостій-ности української держави в спілці з самостійною державою московською, спілці так побудованій на новітніх засадах національної суверенности, щоб вона могла стати ядром, довкруги якого могли б угрупуватись всі инші, менші народи і держави Східної Європи й північної Азії – на просторі між Карпатами й східними границями етнографічної Польщі аж до Тихого океану».[243]

Автор іншого дослідження цілком справедливо наголосив на політичних можливостях, які відкривалися формальним проголошенням евентуально можливої федерації: це і блокування виступу Директорії та зусиль більшовицької Москви роздмухати «пожежу світової революції» на території Української Держави, і розкол умовного «великоросійського» табору, частина якого формально і фактично підтримала гетьмана, і початок переговорного процесу з Антантою, і утримання столиці, і збереження Гетьманом статусу єдиного представника України в очах міжнародної спільноти.[244]

Крапки над «і» ще на початку 2000-х років розставила О. Бойко. Позиція керівника УД, – відзначила вона, – була правовою, отже гранично ясною: Антанта попри Берестейську мирну угоду вважає своєю союзницею небільшовицьку Росію, законним представником її – Добровольчу армію, вважає Україну невід'ємною частиною Росії, не визнає її суверенною державою. Власне угода Скоропадський – Краснов мала якось розв'язати цю колізію, але командування Добровольчої армії, «яке персоніфікувало усю «єдину і неділиму Росію, не визнало жодних прав за новими державами та залишило пропозиції гетьмана без відповіді».[245]

Вичерпні висновки дев'яносторічного обговорення доцільності/недоцільності угоди 3 листопада та значення так званої федеративної Грамоти 14 листопада підбив А. Буравченков. Висновки такі:

– зміст федеративної Грамоти дає підстави для категоричного твердження про те, що вона «ліквідовувала незалежність України», «вона написана в поміркованому державному дусі»,

– «проголошення федеративної Грамоти і початок протигетьманського повстання не перебувають у причинно-наслідковому зв'язку»,

– «Грамоту П. Скоропадського необхідно розглядати як зроблений під тиском складного міжнародного і внутрішнього становища тактичний крок для збереження незалежності України»,

– «… політика здорового глузду гетьмана П. Скоропадського базувалася на усвідомленні ним головної загрози для існування незалежної України з боку більшовицької Росії. Вона полягала у намірах використати військовий потенціал Білого руху в неминучій боротьбі з більшовицькими військами, зменшити антиукраїнськи налаштований мілітарний елемент на території України, залучити частину його до справи оборони країни».[246]

Висновок автора

Оцінюючи угоду Скоропадського – Краснова та всі наступні дії українського лідера, слід взяти до уваги продовження першої україно-української війни. Війни, власне, в українському таборі, якщо точніше – збіг у часі і просторі принаймні двох громадянських воєн. Війна перша – поміж українськими націонал-соціалістами, з одного боку, та російськими і українськими інтернаціонал-соціалістами – з другого. Ще одна війна – це війна українських ліберальних демократів та їхніх російських союзників і українських націонал-соціалістів, яких підтримували українські ж більшовики та їхні московські верховоди.

Нарешті чи не на найважливішу серед інших воєн, на війну «під сподом» звернув увагу В. Савченко. Дослідник вважає: проголошення федерації з Росією було вигідно Франції. «Але, – вказує він далі,– це був остаточний розрив з масонською групою Петлюри – Ніковського, яка розуміла, що такий крок гетьмана приведе до вже не контрольованого масонами загального повстання, яке могло привести до приходу в Україну більшовиків. Масони групи Петлюри вважали, що Україна повинна розвиватися самостійно і навіть виявити собою приклад першої “масонської революції”».[247]

Одним словом, «усе змішалося в домі Облонських»…

Частина XI
УД: ендшпіль

Історія Української Держави 1918 р. – єдиного державного утворення на території сучасної України, яке мислилося його фундаторами та будівниками як правове та демократичне, – стрімко добігала кінця.

Вже 24 жовтня, ще за присутності австро-німецького окупаційоного корпусу, якому вдавалося підтримувати такий-сякий лад у місцях своєї дислокації, гетьман був змушений оголосити надзвичайний стан на прикордонній з Росією Харківщині. Офіційне пояснення таке: «щоби забезпечити мирним громадянам спокій», оскільки «в останні часи на Харківщині все більше повторюються розбійні вчинки озброєних банд, убивства, грабунки, підпали та підриви мостів на залізницях». Тимчасове управління губернією було покладено на члена Ради, міністра внутрішніх справ Сергія Шидловського. 6 листопада гетьманським указом надзвичайний стан запровадили на Волині, поклавши відповідні обов'язки по його реалізації на губерніального старосту. 7 листопада надзвичайний стан було розповсюджено (якщо точно – «з 0 год. 5 хв. з 8 на 9 листопада») на «Катеринославщині, Херсонщині без м. Одеси, Поділлі, повітах Таврії: Дніпровському, Мелітопольському та Бердянському, а також місцевості Миколаїв… з наданням всієї повноти влади відповідним командирам корпусів: на Катеринославщині і в Мелітопольському і Бердянському повітах Таврії – командиру VIII корпусу, в Херсонщині, Дніпровськім повіті Таврії і місцевості Миколаєві – командиру III корпусу і на Поділлі – командиру II корпусу». В Одесі, на відміну від інших міст,