Читати книгу - "Там, за зимою, Ісабель Альєнде"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Лусія
Чилі
Коли у 2008 році померла матір, Лусія Мараз відчула непоясниму непевність; адже жінка не залежала від Лени, відколи емігрувала в дев’ятнадцять років. У їхніх стосунках саме Лусії належала роль чуткої захисниці, а останнім часом ще й постачальниці, бо інфляція поступово зменшувала пенсію Лени. А проте, залишившись без матері, Лусія відчула безпорадність, не менш болючу за саму втрату. Батько рано зник з її життя, тому вся її родина складалася з матері та брата Енріке; залишившись без них обох, Лусія зрозуміла, що не має в цілому світі нікого, крім Даніели. Карлос мешкав під одним дахом з нею, але для почуттів його мовби й не було. А ще — вперше в житті — Лусія відчула тягар прожитих років. Їй було вже за п’ятдесят, однак жінка все ще почувалася тридцятирічною. Доти старість і смерть здавалися їй чимось абстрактним, чимось таким, що трапляється з іншими.
Разом з Даніелою кинула попіл Лени в море, як матір просила, не пояснивши причини такого рішення, хоча Лусія здогадувалася, що вона бажала, щоб її рештки упокоїлися в тих самих водах Тихого океану, де знайшов спочинок її син. Імовірно, тіло Енріке, як і тіла багатьох інших людей, жбурнули в море, прив’язане до уламка залізничної рейки, проте його дух, що являвся Лені в її останні дні, цього не підтвердив. Вони найняли рибалку, який доправив їх далі останніх скель, де океан набував кольору нафти і куди не долітали чайки. Стоячи в човні й плачучи, жінки провели обряд прощання зі стражденною бабусею й Енріке, з яким ніколи не сміли попрощатися, бо Лена відмовлялася змиритися відкрито з його смертю, хоча, можливо, ще багато років тому зробила це в якомусь потаємному куточку свого серця. Перша книжка Лусії з подробицями вбивств, які ніхто не спростував, вийшла в 1994 році, і Лена прочитала її; крім того, матір супроводила Лусію, коли та давала свідчення слідчому судді в справі армійських гелікоптерів. Жінка мусила добре усвідомлювати, яка доля спіткала її сина, а проте визнати це означало б відмовитися від місії, яку вона вперто виконувала впродовж понад трьох десятиліть. Енріке назавжди б залишився в густому тумані непевності — ні живий, ні мертвий — якби не диво останніх днів, коли він явився матері й супровів її до нового життя.
У човні, поки Даніела тримала керамічну урну, Лусія розсипала пригорщі праху, молячись за матір, за брата й за того безвісного хлопця, чиї рештки досі спочивали у склепі родини Мараз на цвинтарі. За всі ці роки ніхто так і не впізнав його на фотографії в архіві Вікаріату солідарності, і Лена зрештою стала вважати хлопця ще одним членом родини. Через бриз попіл, мов зоряний пил, тримався якийсь час у повітрі, а тоді повільно опустився на поверхню моря. І Лусія зрозуміла, що тепер її черга заступити матір: старша в їхній маленькій родині, вона зробилася її патріархом. Зрілість звалилася на неї зненацька в цю саму мить, але не потьмарювала життя ще два роки, поки їй не довелося підбивати підсумки власних втрат і самій опинитися віч-на-віч зі смертю.
Переповідаючи Річардові цей період свого життя, Лусія оминула сірі тони, зосередившись на найяскравіших і найтемніших подіях. Усе інше займало мало місця в її пам’яті, однак Річард хотів знати більше. Він був знайомий з обома Лусіїними книжками, в яких історія Енріке слугувала відправною точкою й надавала розлогому політичному репортажу особистого забарвлення, проте мало що знав про її особисте життя. Лусія пояснила, що її шлюбу з Карлосом Урсуа завжди бракувало справжньої близькості, але через романтичну натуру чи просто за інерцією вона не наважувалася прийняти рішення. Обоє були заблуканими душами в одному просторі, такими різними, що добре ладнали між собою, бо ворожість потребує близькості. Розв’язкою їхнього шлюбу судилося стати раку, проте такий фінал роками відкладався.
Після бабусиної смерті Даніела поїхала до Корал-Гейблза[64], і Лусія зав’язала з нею листування, таке ж жваве, яке підтримувала з матір’ю, живучи в Канаді. Дочка була в захваті від свого нового життя й морських створінь, прагнула дослідити мінливості океану; дівчина мала численних поклонників обох статей і свободу, неможливу в Чилі, де наразилася б на остракізм невблаганного суспільства. Якось повідомила батьків по телефону, що не вирізняє себе ні як жінку, ні як чоловіка, і підтримує любовні стосунки з різними особами. Карлос запитав, чи Даніела має на увазі бісексуальність, і попередив, що краще утримуватися від її вихваляння в Чилі, де мало хто таке зрозуміє. «Бачу, вільне кохання тепер зветься інакше. Це ніколи не приживалося й зараз не приживеться», — підсумувала Лусія, поклавши слухавку після розмови з дочкою.
Даніела перервала заняття й сексуальні експерименти, коли захворіла матір. Той, 2010, був для Лусії роком втрат і розставань, довгим роком лікарень, утоми й страху. Карлос кинув її, бо йому забракло мужності залишатися свідком її спустошення, як заявив сам чоловік, засоромлено, але рішуче. Він відмовився бачити рубці, що перетинали її груди, відчував патологічну відразу перед дивною істотою, на яку перетворилася дружина, й поклав на дочку обов’язок її доглядати. Обурена поводженням батька, Даніела відреагувала несподівано різко; вона перша заговорила про розлучення як єдиний достойний вихід для подружжя, що живе без любові. Карлос обожнював дочку, проте жах перед фізичним станом дружини переважив страх її розчарувати. Чоловік заявив, що тимчасово переїде до готелю, щоб заспокоїтися, мовляв, напружена атмосфера в домі негативно впливає на нього й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Там, за зимою, Ісабель Альєнде», після закриття браузера.