Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

супроводжувати її, допомагати їй і радіти на її стороні її успіхам. Вольова дівчина — цього в неї не відбереш. Добігало кінця сторіччя.

Її новий менеджер мав звʼязки, досвід і нюх. Вони ще під стіл ходили, а він уже крутився в шоу-бізнесі. Для її карʼєри то був, безперечно, вдаліший вибір.

Десь у студіях звукозапису й кабінках радіостанцій вона кохала його, як він її. Йому здавалося, наче пісні, що їх чув, вона виконувала для нього. Наче в такий спосіб вони далі спілкувалися — всупереч відстаням, які розділяли їх.

Його напарник подався за океан, відгукнувшись на пропозицію одного з відомих концернів, що працювали для НАСА. Він же повернувся в ґараж, опинившись сам на сам з розбитим коханням і роботом, з якого тепер лунав її голос.

Між тисяч зірок у небі одна —

то іскра кохання,

що спалахнуло між нами

тієї травневої ночі, —

памʼятаєш?

Я чую биття твого серця,

хай де ти —

хоч на краю планети;

а ти чуєш, як бʼється моє, —

це і є

любооооооооооооооов.

Йому крутилася ще одна, в якій вона закликала його зазирнути їй у вічі. Він охоче зробив би це, понадто не був «на краю планети», якби на той час вже трохи не вник у мистецтво. І все одно ця метафора завдавала йому — моментами нестерпних — мук. Мав усі шанси ввійти в історію першим електронником, який кинувся з мосту в холодну і мокру вічність: до нього то був привілей поетів.

Він спробував писати, проте так і не зважився надіслати їй жодного рядка, не годний вирішити, варте воно чи ні, доки збагнув, що то не його: воно не приносило йому заспокоєння. І хоча уявляв, як вона співає його створені для неї рядки, врешті-решт відкинув спокусу.

Все, що виконувала в прямому ефірі, завойовуючи більшу і більшу популярність, призначалось для нього. Позаяк биття його серця, яке вона чула так, як він звідусіль її голос, наснажувало її, він не мав права бажати і тим більше вживати яких-небудь дій для його передчасної зупинки.

Йому хотілось сімʼї, дітей, щоправда, коли він усвідомив це, все було вже позаду. Робот, який подавав надії, виконував тепер функцію звичайного програвача, доки поступово зачах — чи від такої деґрадації, чи від браку уваги, чи з туги, характерної для людини і протипоказаної бляшанкам.

Хвиля набігає на берег, стираючи спогад, сліпуче і невимовне.

Перед очима сад, в якому ми спустошували дерева. Це було на тій іншій планеті. Я надкушую яблуко і дивлюся, як виступає сік.

Окіл шелестять дерева. Шумлять рясно поцятковані плодами крони. Я слухаю їхні мелодії і мимоволі озираюся.

А потім він каже:

— Коли море затихає, чути його неповторний шепіт. Він нагадує шелест дерев. Вони чимось подібні.

Життя наповнене звуками.

Матерія — уловний бік нескінченності.

Одного разу він натрапив на «Слово», нічим не примітну книжчину, яких штампувалось донесхочу — з коментарями і без. Навіть не подарункове видання з характерними ілюстраціями. Він перелопатив десятки, сотні, тисячі таких бандур, що їх купували, а згодом спекувалися, привабливих хіба наявними в них слідами користування — загнуті сторінки, посаджені їжею та напоями плями, дрібні комашки, випадково препаровані між сторінок, нотатки, присвяти, вкладені і забуті цидулки, календарики, смужки паперу, вряди-годи навіть банкноти — наче випрасувані. Зіставивши ці та інші ознаки, можна було, якщо захотіти, довідатися дещо про людей, інколи — доволі багато. Йому траплялись книжки, за якими він міг би відтворити життєпис невідомої йому, загубленої у незлічі собі подібних сімʼї, штрих-другий до її портрета. А були й такі, що їх ні разу не розкривали.

Щось примусило його заглибитися, колись текст уже попадав на очі, тоді він був школярем, змушеним сказати що-­небудь про написане, щоб заслужити позитивну оцінку. Й ось раптом спіткнувся.

Збіг обставин — його перебування в пункті прийому макулатури і перебування там у той самий момент книжки з видертою титульною сторінкою; можливо, на ній стояв екслібрис власника або чиясь комусь присвята. Папір вивозили нереґулярно, тож він мав де розгулятися.

Того разу вантажівка особливо барилася, мовби давала нагоду знайти те, чого не шукав і що, коли знайшов, шмагонуло його. Коли опинився на денному світлі й розмружив після першого засліплення очі, побачив фургон, який саме виконував маневр, щоб підʼїхати до пункту прийому кузовом. Все було відпасовано до секунди.

В півсутінках кепсько освітленого приміщення заходився гортати знахідку. Щось підказало йому, якесь чуття не дало відкинути її геть. Скільки таких книжок пройшло через його руки. І тоді, в тому пункті прийому макулатури, в якому з хвилини на хвилину почнуть вантажити старі книжки, щоб народились нові — книжки, зошити, туалетний папір, він зробив приголомшливе відкриття. Ще й згодом, коли думав про ту мить, під шкірою бігли мурашки. Він ще не знав, проте щось у ньому вже здогадувалося.

Він скупив усі літописи. Що більше вивчав їх, то дужче переконувався в системному характері того, що оприявнилося. Так ненароком, шукаючи щось геть інше, розкрив аферу афер.

Ще якийсь час він вірив у чиєсь недбальство і відчайдушно тримався за це, доки врешті змушено здався. Припертий до муру, якоїсь миті злякався, нерадий, що зробив своє відкриття. Проте невдовзі азарт здобув гору.

Він не знайшов жодного першоджерела, а те, що за них правило, було результатом численних нашарувань. Своєрідність тих палімпсестів полягала в пізніших цілеспрямованих втручаннях в тканину першооснови, що тільки на перший погляд можна було сприйняти за недбальство чи спробу додати оригіналові краси. Виконано було їх так, щоб ніхто нічого не міг зауважити — він же ж сам доти ніколи чогось подібного не помічав.

Зʼясував він хоч не багато, але достатньо: оригінали зберігалися свого часу в одному місці, куди потрапляли різними шляхами — їх купували, обмінювали (часто-густо невигідно), заради них укладалися династійні шлюби і затіювалися війни. Більшість оригіналів походила зі згорілого свого часу монастиря.

Ретельне дослідження змусило його відкинути будь-які інші версії, крім підпалу. Заради істини, вражений і схвильований, він здійснив мандрівку — єдину в своєму житті прощу на колись легендарну, проте давно вже забуту гору. Хоча від будівлі, частини колись непересічного ансамблю сакральних споруд, не вціліло ні балки, ні каменя, щось бентежне пойняло його. Він вловив трепетну музику вічності.

Мав таке відчуття, наче по століттях митарювання прибув до себе. Місце мало неймовірну, потужну, незбагненну, якої не зустрічав ніколи й ніде, ауру. В долині текла ріка, він не міг відірвати погляду. Обидва береги зʼєднувалися вдалині мостами.

Він спробував навести довідки про палія, аби зʼясувати щось через його особу, одначе слід того безнадійно губився