Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

в трясовинах не такого вже віддаленого, як могло здатись, минулого. Взявся обережно рознюхувати далі, не привертаючи уваги і не накликаючи підозр, доки натрапив на чутку про таємний циркуляр, випущений якогось там року.

Ні документа, ні копії він, звісно, не роздобув. Це не означало, що циркуляр не діяв; змінювалися формації, кордони й підходи, а його не скасовували. Якимось незбагненним чином він передавався далі, і щоразу, мовби нізвідки, бралися його нові і нові виконавці.

Усвідомлення зумисного, до того ж системного характеру перекручень парадоксальним чином підбадьорило його. Де системність, там ключ. Це вселяло надію на можливість знайти його.

Врешті-решт, він ототожнив усі пізніші нашарування. Усунувши їх, отримав первісний текст, повний прогалин; і хоча не зміг відреставрувати втрачених місць, це вже та й щось було. А ще він чимало довідався про технологію.

Він припустив, що у тих відсутніх пасажах закладались властиві послання, оквітчані поетичними лозами. Поезія була формою, прикрасою, способом мовлення, адже то був докорінно інакший світ, в якому сакральне мало не меншу вагу, ніж матеріальне. Й ось він тримав у руках красиві лози без жодного послання.

Ті, котрі усунули первісний текст, наповнили прогалини своїм, до того ж у той самий спосіб, як в оригіналі, забезпечивши вплив на читача, який ні про що не здогадувався. Не залишалося сумніву, що творці підміни свідомо підштовхували світ до катастрофи. Що їх рухало? Невже вони на щось розраховували? На що? Відповідей він не мав. Проте ще швидше, ніж прочитав відновлений текст, дещо почало прояснюватись.

Хоч там як, він не міг пробачити собі, що не зробив свого відкриття бодай кількома десятиріччями раніше.

Енциклопедія геть зачарувала його. Хлопчина сидів, прикутий до розгорнених сторінок, щоразу на тому самому місці, здивований і щасливий. Він перебував там, у глибині, в тому світі, куди сторінка була для нього віконцем.

То була новісінька енциклопедія з кольоровими вкладками, що зображали дерева світу. Він застиг схильці над світлиною ґінкґо. Поруч на тій самій ілюстрації, у квадратику праворуч внизу примістився листок. Мініатюрне віяльце. Розгладжена стружка від олівця.

Ноги юнака вкривав вовняний плед.

Я ступав заплитчаною доріжкою, сірі квадрати якої нагадували поле для гри в класики — не встигнеш завершити раунд, як попереду відкривався новий і так далі, до самого кінця. Ландшафт мало відрізнявся від тих, якими рябіли пізнавальні журнали — світлини так ніколи і не підкореного космосу. Лише тепер це була Земля.

Хіба міг я інакше? Схоже, Андре плекав підозри. Проте залишатися не входило в мої наміри. Я мусив ще раз побувати там після того випадку і край.

Ми з ним мало подібні, трохи статурою. Його світле волосся ввібрало колір піску, очі — барву морської хвилі. Де закінчувався суходіл, простиралась затока, що переходила в океан. Ми єдині, хто врятувався.

Й ось я тут, куди вчащав в останні місяці перед тим, як назавжди покинути.

Я знав цей інтерʼєр до найменших дрібниць. Недожеврілі «Соняшники» ван Ґоґа, програвач з металевою квіткою труби на підвищенні з довгими, ледь увігнутими ніжками. Проте дещо й змінилося. Цією зміною були мідні шпульки з зазубринками, добуті з музичних скриньок та мініатюрних катеринок — колись їх дарували дорослим, згодом — дітям. Я зустрічав такі в музейних крамничках.

Скидалося, наче наостанок він впав у дитинство. Самотність — не найлегше випробування. А коли ти остання людина... Я переконував його, наводив, які тільки навертались на гадку, арґументи. Ми запропонували йому перемістити лабораторію на станцію, де він міг продовжувати дослідження.

Він уже майже погодився, але останньої миті різко передумав. Його не лякала невідомість — там, де обрав залишитися, її було тепер не менше, ніж там, куди ми вирушали. Він вирішив бути біля джерел.

Земля перетворилася на крихітну цятку.

То його вибір.

Мій погляд упав на фоліант перед вимкненим і вкритим павутиною порохів компʼютером. Він справляв враження древньої книги. Обшитий деревом, з акуратними накутниками з розрівняної бляхи від консерв, якими харчувався. Він назносив їх з колишніх військових складів, лаштуючись засісти надовго, він усе ще на щось сподівався.

Фоліант відтворював давні зразки. Той, хто зробив його, не мав на меті вводити в оману. Його намагання надати витворові якомога автентичнішого вигляду пояснювалося великою пасіонарністю. Єдина вигода, на яку він міг розраховувати, — що хтось коли-небудь побачить. Цю партію продумано до найменших нюансів.

Переді мною лежало «Слово», повний текст з відреставрованими прогалинами.

Я відступив назад — він таки знайшов його! Проте це не був оригінал. Витвір переді мною був справою його рук. Він знайшов ключ, який дав йому змогу добратися до пратексту, яким той був перед втручанням.

Ненароком я зачепив край столу. Корбочка покотилася і впала на долівку. Я нагнувся, підняв її, а мої розгублені пальці заходились її крутити. І коли мідне віяльце зачепилось об виступ, відтак вдруге, а потім ще раз і ще, народжуючи звуки простої-простісінької мелодії, я раптом усе збагнув.

Цікаво, чи він зробив те відкриття так само випадково? Чи, нагромаджуючи корбочки довкола себе, уже знав, що буде далі?

Чому він усе покинув і куди зник? Щось сполохало його? Що? Чи це також було розрахунком — частиною геніально продуманої партії?

Він передбачав, що я повернуся. Можливо, й корбочку він поклав так, щоб я зачепив її і вона впала, привернувши мою увагу. Він давав мені час, поки я згинатимусь і підніматиму її, роздивитись і здогадатись.

Він продерся крізь метафори, епітети, порівняння до властивих місць, надійно й надовго завуальованих. Зловмисники стали в пригоді — без них він не звернув би тоді, в тому скупо освітленому приміщенні, уваги. Йому залишилося відновити знищене, а тоді з виступів-зубців скласти мелодію.

Він відтворив її нота за нотою. Мені здавалося, наче з якогось потайного сховку він спостерігає за нами, наскільки ми здогадливі повторити те, що виявилося до снаги йому. По його підготовчих роботах, по численних вправно розкладених натяках це було не так складно. Він заслужив свій тріумф.

Плюс кілька аркушів, зʼєднаних канцелярською спиначкою. Шифрограма відновлених місць, в якій словам і літерам з певною вибірковістю, в основу якої було покладено ретельно продуманий механізм, відповідали знаки; відтак дешифратор і фінальний текст.

Я читав його спершу про себе, далі вголос. Послання звучало настільки цілісно, аж не вірилося, що його можна було покромсати і заховати, щоб згодом хтось інший знайшов його і так само потай спотворив. Тоді як впродовж сторіч предметом вивчення була поетика.

Я поклав аркуші на місце й закрив деревʼяну палітурку.

Я взяв до рук корбочку і обережно прилаштував назад у розмальований зимовими