Читати книгу - "Полонянка вовчої зграї, Марина Сніжна"

Глава 10.1

Глава 10

До вечора я вперто продовжувала стирчати в будинку Ждани. Хоча, судячи з вигляду сестри, вона була цьому рада. Я навіть їй допомагала по господарству, наплювавши на свої принципи. Незручно було просто сидіти і спостерігати, як Ждана з величезним животом все робить сама. Небезпечні теми ми більше не зачіпали, так що я навіть змогла трохи розслабитися і відволіктися. На обід забігав чоловік сестри і теж був настільки доброзичливий зі мною, що і його товариство не зіпсувало настрою.

Але наближався фатальний час, коли я повинна буду повернутися в ненависний для мене будинок альфи. Я до останнього відтягувала момент. Вже й Білояр повернувся. Ми разом повечеряли, і судячи по багатозначним поглядам, парі хотілося залишитися наодинці. Нехай вони відкрито цього й не говорили, але я ж не повна ідіотка. Такі речі відчуваються. І все ж вперто продовжувала сидіти в їхній затишній вітальні і відтягувала неприємний момент.

Ждана в’язала якусь дитячу одежину, сидячи у зручному кріслі біля каміна. Білояр щось вирізав із дерева. Я ж стояла біля вікна і похмуро дивилася в сутінки за вікном. Напівтемряву прорізали лише вогні в оселях перевертнів і світло місяця й зірок на небі. З того місця, де я стояла, добре була видна вулиця. Більшість перевертнів сиділи по домівках, але молодь збиралася купками і прогулювалася по поселенню. До мене долинали їхні веселі голоси та сміх.

Я відчула Ярова ще до того, як побачила очима. Щось ніби вдарило під дих і змусило ковзнути поглядом у дальній кінець вулиці. Туди, де впевнено крокувала велика темна постать. Чому я була така впевнена, що це альфа, поняття не маю. Але серце зайшлося в такому шаленому ритмі, що я навіть руки до грудей притиснула, щоб вгамувати його. Більше вже нічого не помічала. Ні молодь, яка гуляла вулицями, ні красу пізнього вечора. Весь світ ніби зосередився на цій темній постаті, яка з кожною секундою опинялася ближче від мене. А незабаром і сумнівів більше не виникало. Я точно зрозуміла, що це насправді Ярів. Чому я так реагую на нього?

У пам’яті послужливо виникли слова сестри про те, що я закохана в нього по вуха. Зціпивши зуби, поспішила відігнати ці думки. Дурниці! Нічого, крім сексуального потягу, я до Ярова не відчуваю.

А потім сталося те, що я навіть пояснити не могла. Відчула чужий запах так виразно, немов у цей момент знаходилася поруч з його джерелом. І точно знала, що запах мені неприємний. З губ зірвалося приглушене гарчання. Я сама собі жахнулася. Та що це зі мною?! Запах тепер змішувався з іншим – шалено збудливим, рідним, таким близьким, що все в мені переверталося, коли його відчувала. Нюх вловив це навіть раніше, ніж побачили очі. Те, як та сама дівчина, що сьогодні зиркала на мене на вулиці, метнулася до альфи. Практично повисла на ньому, щось шепочучи на вухо і погладжуючи широке м’язисте плече. Коли ж вона ще й мала нахабство запустити руку у виріз сорочки і торкнутися його шкіри, я відчула, як у мене вибухає мозок.

Лють. Дика, неприборкана. Та, яка змітає все на своєму шляху. Ніколи не думала, що можу відчувати таке. Немов крізь шар вати, донісся стривожений голос сестри:

– Вендо, що з тобою?

Слова вдарили, як обух по голові. І я через силу, але змогла повернутися до нормального стану. Поспіхом відсахнулася від вікна і поглянула на Ждану. Помітила, що бета теж відірвався від свого заняття і з цікавістю дивиться на мене.

– Ти гарчала, – обережно промовила Ждана, ніби боячись моєї реакції. – Та... подивися в дзеркало...

Я повільно наблизилася до дзеркала, вбудованого в одну з шаф, і в першу секунду навіть не повірила власним очам. Та яким там власним! Чужим очам! Замість звичних синіх на мене дивилися бурштинові, що світилися і шалено лякали. Я затиснула рота рукою, щоб придушити крик. Ні, тільки не це! Вовчиця й справді починає прокидатися!

Відчайдушно закліпала, щоб припинити це, і на моє полегшення, незабаром знову побачила у відображенні звичну синяву.

– Що ти там таке побачила за вікном? – в задумі спитала Ждана, піднімаючись зі свого місця.

У мене навіть щоки запалали, і я негайно кинулася за нею, сподіваючись, що Яров з цією дівкою вже зникли з очей. І Ждана не отримає нового доказу своєї божевільної теорії. Нехай цей покидьок бере свою дівку і бігає з нею по лісі! Тільки б тримався від мене якнайдалі! Та й взагалі плювати на нього!

Всередині знову займалася злість, причини якої я толком не могла собі пояснити.

Дідько! Вони, як і раніше, були поруч. Правда, тепер просто йшли по вулиці, прямуючи в нашу сторону. Дівчина щось говорила, але Яров здавався незадоволеним і похмурим, відповідав їй ніби через силу. Одразу захотілося дізнатися, про що вони говорять. Але вовчиця, перелякана моїм гнівом на неї, не поспішала знову проявляти свої здібності. Сиділа, загнана в куток всередині мене, і тільки нашорошено поводила вухами. Те, що я це відчуваю, бентежило і виводило з себе. Не хочу її відчувати взагалі!

– Тепер все зрозуміло, – почувся поруч лукавий голос сестри.

– Що тобі зрозуміло? – похмуро обізвалася я.

– Чому ти так лютуєш.

– Зовсім не лютую! – огризнулася я і негайно засоромилася. Ждана-то тут до чого?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍