Читати книгу - "Полонянка вовчої зграї, Марина Сніжна"

Я мовчала. Все в мені противилося її словам, але щось, в опір моєму бажанню, відгукувалося на них.

– Ти намагалася знайти своє місце, використовуючи для цього роботу. Переконала саму себе, що це й є мета твого життя. Але чи була ти насправді щасливою? Я пам’ятаю тугу в твоїх очах. Ти намагалася її приховувати, але я бачила. І ще, Вендо... Я дещо знаю. Не хотіла тобі казати, щоб не засмучувати. Але, думаю, зараз настав момент, коли повинна сказати...

– Ти про що? – насторожилася я.

– Я пам’ятаю, яка ти повернулася з першої поїздки в поселення, – те, що розмова зайде про це, застало мене зненацька. Я не могла відвести погляду від серйозного і сумного обличчя Ждани. – У тобі щось змінилося тоді. Ти нагадувала дикого звіра, який бігає, шукає щось, але ніяк не може знайти. Я запитувала батька про ту вашу поїздку, але він завжди переводив розмову.

Раптовий здогад опалив так сильно, що я судорожно зітхнула. Батько знав! Не міг не знати! Він не міг не відчути на мені запах Ярова тоді! Як і всі інші!

У мене все в голові запаморочилось. Ніколи не відчувала себе настільки по-дурному. Усі з ввічливості робили вигляд, що нічого не сталося, але прекрасно знали, що між мною та Виданом тоді щось було.

– І потім саме такий погляд я бачила в тебе чотири роки тому. Ти могла навіть не говорити мені, що сталося. Я зрозуміла, що ти знову була в поселенні. Пізніше, коли ми вже почали зустрічатися з Білояром, я його обережно розпитувала. Так і співставила все по туманним натякам і уривкам фраз. Вендо, та ти по вуха закохана в Ярова!

Я схопилася так різко, що ледь не перекинула чашку.

– Ждано, не смій так говорити! – прошипіла, насилу стримуючи лайливі слова, які так і рвалися назовні. – Якщо, звичайно, хочеш і надалі залишатися моєю сестрою!

Вона зблідла, дивлячись на мене в німому потрясінні. Я негайно пошкодували про свою нестриманість і повільно опустилася на стілець.

– Пробач, – глухо пробурмотіла. – Але ти й поняття не маєш, про що говориш. Я не те, що не люблю цього чоловіка. Я його ненавиджу! Він мені неприємний більше, ніж будь-хто інший! – на момент закінчення цієї гнівної тиради мене всю трусило.

– Я бачу інше, – м’яко заперечила Ждана. – Те, що ще ніколи й ні про кого ти не говорила з такими сильними емоціями.

– Давай закриємо цю тему! Просто закриємо! – напружено процідила я.

– Добре, раз ти так хочеш, – вона зітхнула й заговорила про інше.

Але мене ще довго всю колотило всередині після того, що вона тільки що сказала. Та як Ждані взагалі таке в голову прийшло? Сказати, що я закохана в Ярова! Маячня! Повний абсурд!