Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

суспільстві та критика інтелектуалів, схильних підносити Історію і державу на п’єдестал, явно відображають мою залученість до дискусій довкола Центральної Європи, розпочатих наприкінці 1970-х, зокрема із заснуванням «Хартії 77».

Таке уявлення про суспільне життя, що виросло з ідеї незгоди з державоцентричним полісом, прямо суперечило французькому уявленню про громадянство з наголосом на ініціативі та визначальній ролі республіканської держави. Тому чимало французьких критиків трактували цю частину «Минулого недоконаного» як типово англійські нападки на французьку політичну традицію. На їхню думку, я, по суті, запитував, чому французи не достатньо схожі на англійців — ліберальніших, децентралізованіших. Словом, чому Сартр — не Джон Стюарт Мілль?

Однак це хибне прочитання мого задуму. Я доводив — принаймні намагався — щось зовсім інше. Книжка ілюструвала і критикувала типово французьке розуміння ролі держави — безперечно, не обмежене лише Францією, хоч і вкорінене у французькому XVIII столітті, — яке не раз серйозно нашкодило громадянській сфері. Ця критика закономірно й органічно випливала з досвіду державоцентричної політики у східній половині Європи. Але навіть 1992 року вона була ще майже невідомою для багатьох західних читачів, що вже казати про вразливих французьких критиків.

То була ліберальна критика, але, мабуть, лібералізм там був не таким упізнаваним, як мені хотілося б. Мене не цікавили давно відомі арґументи проти економічного планування, я анітрохи не співчував новому консенсусові з його критикою держави загального добробуту. Попри особливу увагу до конкретного часу й місця в історії, моя позиція була цілком концептуальною і навіть етичною: це інтелектуально невиправдано й політично нерозважливо — віддавати якійсь одній інституції, якомусь монопольному історичному наративу, якійсь єдиній політичній партії чи особі владу й ресурси, що регулюють і визначають усі норми та форми впорядкованого суспільного життя. Добре суспільство, як саме добро, неможливо звести до єдиного джерела, тож етичний плюралізм — необхідна умова відкритої демократії.

Якщо розвинути цю думку — може, вдасться за її допомогою об’єднати періоди до та після Другої світової війни? Ідея єдиного, однорідного добра повертає нас до розмови про Народні фронти, адже довоєнна міжнародна політика була заснована на тому, що етику можливо звести до єдності, а вираження цієї єдності — до єдиної системи. Лівим політичним утіленням антифашизму стає Народний фронт, який зводить Європу до фашистів і антифашистів, а кінцеве його призначення — боронити батьківщину революції, Радянський Союз. І, як ти зауважив у зв’язку з Іспанією, совєти ставили свої уряди у Східній Європі саме за моделлю Народного фронту.

Так, Народний фронт — вихідна точка для розуміння політики кінця 1940-х років. У Східній Європі комуністи, які опинилися при владі чи у владній коаліції, шукають способу взяти під контроль деякі ключові міністерства, хоча високі державні посади спершу цікавлять їх значно менше. Звернення до ідеї Народного фронту, до уряду національної єдності слугувало прикриттям, під яким можна було, наприклад, поглинути місцеву соціалістичну партію. Непримиренних соціалістів-антикомуністів, яких годі переконати, треба відколоти від поступливіших, які прагнуть об’єднання лівих і вразливі до тиску комуністів чи просто налякані.

У результаті маєш велику ліву партію з комуністів і тих частин соціалістичної партії, які зумів зібрати. Тоді заохочуєш місцевий аналог французьких радикалів (або на Заході — повоєнних християнських демократів) рівнятися на прогресивний фронт: знову ж таки, тут їх часто треба відділити від прозорливіших і затятіших однопартійців, які зазвичай у меншості. Отак створюєш велику парасолькову партію, або фронт, або об’єднану коаліцію, а тоді можна нею виправдовувати репресивні заходи проти тих партій, які не вдалося поглинути. Можна сказати, у мініатюрі це відбулося в Іспанії 1938 року, особливо в Барселоні. У Франції в лютому 1948 року Леон Блюм у передовиці соціалістичної газети «Le Populaire» визнає, що помилявся, вважаючи, ніби соціалісти можуть співпрацювати з комуністами.

На глибшому рівні від середини 1930-х до середини 1950-х років є певна єдність, яка була очевидною тоді й гірше проглядається тепер. Це єдність чутливості, єдність соціального й культурного контексту, в якому так багато змінилося від середини 1950-х. Насправді Другу світову війну не вмістити в шість років. Немає сенсу вести відлік нашого розуміння Другої світової від дня, коли Британія оголошує війну Німеччині чи коли Німеччина вторгається в Польщу: все одно це довільні дати. Для східних європейців немає сенсу закінчувати ту історію травнем 1945 року. Обмежити картину 1939–1945 роками можна тільки в тих країнах, на які майже не вплинули народні фронти, окупація, масові вбивства, а також повторна ідеологічна й політична окупація в подальші роки. Тобто це застосовно лише до Англії.

Східноєвропейський досвід починається з окупації, з років масового знищення, з німецько-радянського зіткнення. Французька історія втратить сенс, якщо відокремити Віші від подальших подій: адже багато всього, що прийшло по тому, було роботою пам’яті чи хибної пам’яті про Віші. А Віші не матиме сенсу, якщо не розуміти, що у Франції з часів Народного фронту і до німецького нападу фактично тривала громадянська війна. І все це відтіняє громадянська війна в Іспанії, що закінчилась у квітні 1939 року, але насправді є визначальною для розуміння не тільки радянських намірів, а й реакцій Заходу. А ця історія має починатись, як історія французького Народного фронту, з перемоги лівих на виборах 1936-го. Також, у зовсім іншому річищі, віру в комунізм, ілюзії (умисні чи наївні) щодо сталінізму — як на Заході, так і на Сході — неможливо зрозуміти, якщо вести відлік із 1945 року чи продовжити його після 1956-го, коли обставини різко змінилися. Тому варто розглядати 1936–1956 роки як єдиний період європейської історії.

У специфічному випадку Франції наскрізною ознакою цих двох десятиліть є прихильність до досягнень Радянського Союзу. Фюре доводить, що Сартра та інших обмежує образ Французької революції: вони схильні сприймати Більшовицьку революцію як її відлуння. Крім того, вони хочуть якось помістити цю революцію в рамки французької історії, зробити універсальне французьким, а французьке — універсальним. Цікаво, чи не в цьому частково полягає патетична дилема повоєнних французьких інтелектуалів, які й далі працюють над тим, щоб зробити Радянський Союз французьким.

Проектування революції назовні має подвійне значення. По-перше, це емоційна проекція Франції як Серединного царства, французької моделі і бажаної, і природно вищої. У цьому сенсі, знаєш, французів легше зрозуміти, якщо згадати американців, цю нашу схильність вважати, ніби решта світу тільки й чекає, щоб стати такими, як ми. Але, крім того, є ще марксистське уявлення, що революції мають свою структуру, що існує певний наратив революцій, який є частиною наративу самої історії. Революція, яка відбувається в Росії, у якомусь сенсі має