Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

бути тамтешньою версією — з поправкою на різницю часу й обставин — того, що відбулося у Франції. Хай це не їхня республіканська революція, але принаймні антифеодальна. І mutatis mutandis кривавіша, бо Росія значно більша за Францію — і менш цивілізована.

Думаю, це уможливлює такий собі фіктивний реалізм: ми знаємо, що революції криваві, бо ми пройшли через революцію, і в результаті можна вважати себе загартованим і навіть виправдано цинічним, хоча насправді ти наївний невіглас.

Пригадаймо, що після Другої світової у французькому інтелектуальному письмі суттєво побільшало мачистського реалізму, особливо в авторок. Сімона де Бовуар заявляла, що єдиний хороший колаборант — мертвий колаборант, і так далі. Сартр описував окупацію як сексуальне насильство: німці «проникали» у французів. Так виражається позиція екзистенціалізму як крутого хлопця: тебе творить твій вибір, але вибір у тебе не безмежний — вибираєш із того, що пропонує історія.

Це такий французький виклад Марксового твердження з «Вісімнадцятого брюмера»: «Люди самі творять свою історію, але не в тих обставинах, які вони самі обрали, а в обставинах безпосередньо наявних, даних, принесених із минулого». Що ж, каже на це повоєнний екзистенціаліст, ось ми змушені творити власну історію, але ми не обирали обставин. І росіяни не обирали. Наш вибір — відмовитися від революції або змиритися з її вадами.

У твоєму «Минулому недоконаному» падіння Французької республіки 1940 року відіграє важливу роль, але виступає якось збоку, наче ми, читачі, уже розуміємо, яким, вочевидь, буде Віші та якою буде війна для Франції. Але в книжці цього немає.

Віші був катастрофічним потрясінням, глибину якого я тоді, мабуть, не цілком усвідомлював. Ми, англо-американці, навіть близько не уявляємо, що означало для тогочасного покоління французів побачити не просто поразку, а кінець Республіки. Країна занепала не лише інституційно, а й морально, з усіх оглядів. Республіки більше не було, тільки люди в паніці. Були старі заслужені республіканські політики, які боялися перспективи не поразки перед німцями, а комуністичного повстання, у яке, вони вважали, така поразка виллється. Тож вони кинулися в обійми німців, чи Петена, чи будь-кого, хто їх від цього врятував би. Були воїни — Петен, Вейґан, усі решта з часів Першої світової, герої міжвоєнної Франції, — які шикувалися в чергу, щоб віддати німцям усе, чого ті попросять. І все це за якісь шість тижнів.

Кінець війни не надто зарадив. Для Франції Друга світова — це чотири роки окупації, потім кілька місяців визволення (що переважно означало американські бомбардування й артобстріли) і, як тоді здавалося, захоплення влади у Франції американцями. Аналізувати все це просто не було часу. Між війнами Франція вимушено перетворилася на велику державу. Америка самоізолювалася, Англія — напівізолювалася, Іспанія обвалилася зсередини, в Італії до влади прийшов Муссоліні, Німеччина вдарилася в нацизм: зі значних демократичних держав у Європі лишалася тільки Франція.

Після 1945 року цей наратив розсипався. Французам треба було відбудувати спільноту, осмислити свою розділеність, оновити спільні цінності. Якось треба було знайти не лише підстави для гордості, а й історію, довкола якої могла б об’єднатися країна. Однак цей сентимент, тісно споріднений із настроями спротиву й визволення, швидко витіснило розуміння, що відродження Франції залежить від реставрації Європи, а цього ніяк не досягти без американської протекції та підтримки. Але так вважала тільки нечисленна і добре поінформована управлінська еліта.

Інтелектуали залишалися рішуче антиєвропейськими — чи в кращому разі неєвропейськими. Більшість із них (найвідоміший виняток — Реймон Арон) розглядали плани європейського об’єднання чи інтеграції як капіталістичну змову. Не слабше вони трималися й антиамериканських настроїв, зневажаючи нову гегемонію США як звичайне імперське захоплення влади, або й гірше — як німецьку перемогу в іншій подобі. На їхнє переконання, Франція ще й мала нещастя опинитися не по той бік барикад у Холодній війні.

Тому у Франції так наголошували на нейтралітеті. Мало хто щиро вважав, що Франція зуміє зберегти нейтралітет у війні між Радянським Союзом і Сполученими Штатами чи Англією. Але, згідно з поширеними настроями, Франція мала по змозі бути нейтральною в конфліктах між великими державами — просто тому, що вони її не обходять. Британії зовсім не довіряли: через знищення французького флоту під час війни й повоєнні таємні домовленості Лондона з Вашингтоном — угоди, про існування яких Франція дізнавалася заднім числом. Отже, поміж ображеним усвідомленням, що Франція більше не може впоратися сама, і недовірою до нових «друзів» чимало лівих і правих інтелектуалів, по суті, винайшли повоєнний світ на свій лад: світ, який відповідав їхнім уявленням та ідеалам, але слабо співвідносився з міжнародною дійсністю.

Повоєнна Франція була великою державою щонайменше інтелектуально. Таке враження, що самодостатній дискурсивний характер лівої політики у Франції набуває ваги одночасно з тим, як сама Франція вагу втрачає.

Якщо французькі селяни у XIX столітті прийняли програму, що насправді не захищала їхніх інтересів, але завдяки цьому соціалісти перемогли на виборах, як ти описуєш у другій книжці про Прованс, то це не так і важливо. Якщо Леону Блюму в 1 930-х треба було якось розібратися зі своїм марксизмом, а в нього були зв’язані руки, це вже скидається на національну катастрофу. Якщо, нарешті прийшовши до влади, Блюм розгубленіший, ніж мав би бути, — це стає проблемою Європи. Але після війни, коли Франція як традиційна сила важить найменше, — принаймні так я бачу твою позицію, якщо об’єднати всі книжки, — більше важить дискурс, бо французи мають вагу тією мірою, якою їх слухають або не слухають.

Добре сказано й підсумовано. Гадаю, у повоєнні роки збіглося багато чинників. Латиноамериканське зацікавлення всім французьким сягає піку в 1940–1950-х роках. Америка, зокрема Нью-Йорк, на той час іще здається провінційною, принаймні у справах інтелектуальних: в Америці не з’являється нічого, порівнянного з європейською картиною. Більшість тогочасних американських інтелектуалів погодилося б: вони досі були в захваті від європейської цивілізації своїх батьків-дідів. А ще, пригадаймо, ось недавно в Америку виїхало ціле нове покоління європейських інтелектуалів, подякуймо комунізму й нацизму. З часом вони змінять й оновлять інтелектуальне життя Америки, а водночас потіснять Францію і великою мірою — всю Європу. Та наразі інтелектуальним центром залишається Європа, а в Європі — тільки Франція, без варіантів. Ба більше, французька досі була єдиною іноземною мовою, легкодоступною для більшості чужинців, а це означає доступність французької літератури й філософії. Укотре — і востаннє — Париж став столицею століття.

Неминуще зачарування. А як щодо розчарування? Якщо тепер говорити про це з перспективи Європи, то де між 1936-м і 1956-м